Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

спокусі розділити з Геленою її впевненість. Іноді потреба у цьому була такою очевидною і природною, що Вонові навіть ставало ніяково за свою поінформовану впертість. Він уже звик називати дівчинку Амелією в присутності дружини. Робив це майже не запинаючись. Але все впиралося лише в одне. У знання. Під усіма цими нашаруваннями перебувала дівчинка, чиє обличчя він навіть не міг пригадати, але яку ніяк не міг забути.

Крім того, було ще дещо. Коли він уночі спав чи крутився у ліжку, безкінечно шукаючи у примарних місцинах дочку, а натомість знаходив підкидька, іноді в його уяві виринало й інше обличчя, від чого болісно стискалося серце. Робін Армстронг. Дуже спокусливо було піддатися щасливому настрою і дозволити цій дівчинці замінити Амелію у його серці, як вона вже замінила її у його домі, але це означало б позбавити дитини іншого чоловіка. Понад усе Вон хотів зробити Гелену щасливою, але раптом ціна цього щастя — це страждання іншої людини, страждання, які вони самі нещодавно пережили? Робін Армстронг займав думки Вона не менше, ніж ця дитина, не менше, ніж Амелія, і від цих думок він щоночі кам'янів у своєму ліжку.

Коли вони дісталися до краю ярмарку, то одразу побачили натовп. Вон помітив, як люди задивлялися на них, повертали голови, тицяли пальцями та перешіптувалися. Дружини фермерів простягали дівчинці квіти та гладили її по голівці, а інші діти підбігали і цілували її у щічку.

— Щось мені підказує, що ми дарма це влаштували, — стиха промовив Вон, коли огрядний гравійник присів біля неї навпочіпки і зіграв мотивчик на скрипці, а потім стримано погладив пальцем її по щоці.

Гелена роздратовано пирхнула, чого раніше за нею не водилося.

— Дурня якась. Вони вважають, що вона здатна творити дива — дати їм захист від чогось чи щось таке. Це просто дурнуваті забобони, і з часом про них забудуть. До речі, човнові перегони починаються о другій годині. Якщо не хочеш дивитися, то й не треба. Ми й самі подивимося, — одказала йому Гелена.

— Ходімо, — покликала вона дівчинку.

Він відчув, як маленька ручка вислизнула з його долоні. Коли Гелена повернулася, він пішов за нею не одразу, і саме у цю мить сумніву один із фермерів зупинився, щоб побалакати з ним. Коли Вонові вдалося його здихатися, дружина та дочка вже зникли з поля зору.

Чоловік звернув із широкого центрального проходу, де натовп рухався надто повільно, і почав пошуки між ятками та критими прилавками. Де б не проходив, він старанно ігнорував заклики крамонош. Йому непотрібні були рубінові перстні для своєї милої. Він відмахувався від макарунів, ліків від подагри та розладів травлення, кишенькових ножів (найімовірніше, крадених), засобів для причарування чоловіка й олівців. До речі, олівці були наче непогані. За іншої нагоди він придбав би декілька, але тепер у нього розколювалася голова, а ще Вон дуже хотів пити. Він міг би зупинитися біля якоїсь ятки з напоями, але всюди були черги. Вважав за краще спочатку знайти дружину з дитиною. Проштовхувався крізь юрбу, але виходило в нього не надто швидко. Чого це сонцю заманулося так припікати саме сьогодні, коли в одному місці скупчилася така сила-силенна людей? Натовп майже припинив рух, і йому теж довелося зупинитися, але одразу він помітив невеличке ворушіння, і повернув у той бік. По бровах у нього стікав піт. Очі защипало від солі. Та де ж, у біса, вони поділися?

Оскільки сонце світило йому просто в очі, у нього запаморочилося в голові. Це тривало лише якусь мить, та перш ніж він устиг опанувати себе, чиясь рука схопила чоловіка за лікоть.

— Хочете дізнатися про власну долю, сер? Ходімо!

Він спробував вивільнитися від нахаби, але його рухи — важкі та безпорадні — нагадували підводне плавання.

— Ні, — відповів Вон, або, може, хотів відповісти, бо так і не почув це слово зі своїх вуст.

Замість цього перед ним розсунулася завіса, і рука, яку він відчував, але майже не бачив її власника, затягла його всередину. На ватяних ногах Вон зробив крок у присмерк.

— Сідайте.

Тканина, з якої пошита сукня гадалки, була такою ж блискучою, як і шатро, і фактично зливалася з ним. Обличчя віщунки закривав серпанок.

Позад нього поставили стілець, ударивши його по колінних суглобах, тож Вонові нічого не залишилося, крім як сісти. Він обернувся, щоб подивитися, хто це зробив. Ззаду не було нікого, але строкате драпування в одному місці випиналося у формі плеча. Там переховувався хтось, хто мав завадити клієнтам швидко втекти, не заплативши за напророчених прекрасних незнайомців й обіцяні заморські подорожі.

Йому хотілося лише склянку чогось прохолодного.

— Бачите… — почав Вон, підводячись, аж тут щосили вдарився головою об низький каркас шатра.

Поки в очах світилися каганці, він відчув, що жінка схопила його за зап'ясток із такою силою, якої не чекаєш від маленької руки. Тиск на його плечі ззаду довершив справу, і Вона нарешті посадовили.

— Дозвольте подивитися на вашу долоню, — сказала жінка. Пронизливий голос виказував у ній простолюдинку, а ще в ньому бриніли якісь дивні ноти, на які Вон спочатку не звернув уваги.

Він здався. Мабуть, простіше було пройти через це, ніж торгуватися, щоб його відпустили.

— Початок вашого життя щасливий, — почала вона. — З вами завжди були талант і талан. Та й зараз наче все непогано. Я бачу жінку…

Віщунка вдивилася у долоню.

— Жінку…

Він пригадав місіс Константін. У неї ця вистава вийшла б набагато краще! У спогадах він поринув до її кімнати, огорнутої ароматом жасмину, пригадав її спокійне, незворушне обличчя, стриману сукню та старомодний комірець, її муркотливого кота. Йому захотілося опинитися у тій кімнаті. Але він був там, де був.

— Блондинку чи брюнетку? — спитав він із удаваною грайливістю.

Віщунка пропустила його коментар повз вуха.

— Я бачу щасливу жінку. Вона нещодавно була нещасною. А ще бачу дитину.

Він роздратовано пирхнув.

— Гадаю, не дивно, що вам відомо, хто я такий, — розгнівано вигукнув Вон. — Це дуже поганий жарт. Краще я дам вам якісь гроші, і ми розійдемося хто куди.

Вон спробував вивільнити руку, щоб дістати гаманець. Віщунка, навпаки, затиснула її ще міцніше, і він укотре подивувався силі цієї жінки.

— Я бачу дитину, — повторила вона, — котра насправді не ваша дитина.

Вон закляк.

— От ви вже й нікуди не поспішаєте, еге ж?

Вона розтиснула пальці й перестала прикидатися, ніби справді читає лінії на його долоні. Її голос звучав переможно, й аж тепер до нього дійшло, що означав цей дивний тон і