Мілан Кундера - Жарт

подекуди обарвлена була кривавим поглядом людини, яку збуджував гріх, а подекуди такою блакитною блакиттю, яка притаманна лише тому, хто звик дивитися в небеса, де витає Бог; одне було зрозуміло: у розповіді Костки дійсність поєднувалася з поезією, тож була ще одною легендою (може, ближчою до правди, може, й кращою й глибшою за неї), що заступала давнішу легенду.

Дививсь я на загорнутого короля й бачив Люцію, бачив, як вона (невпізнана і непізнавана) велично (й іронічно) пропливає крізь моє життя. Потім (за якоюсь чудернацькою зовнішньою спонукою) погляд мій ковзнув убік і впав на чоловіка, який, либонь, давненько вже дивився на мене і всміхався. Він сказав: «Вітаю!» — і, на жаль, рушив до мене. «Вітаю», — відказав я й собі. Він простягнув долоню; я потиснув її. По тому він обернувся й погукав дівчину, якої я досі не помітив. «Чого ти там стоїш? Іди сюди, я вас познайомлю!» Дівчина (тоненька, зграбна, буйні коси і темні очі) підійшла до мене і сказала: «Брожова». Протягнула мені долоню, і я відповів: «Дуже приємно. Ян». Чоловік радісно вигукнув: «Старий, так давно я не бачив тебе!». То був Земанек.

6

Утома, втома. Ніяк не міг я позбутися її. Тепер, здобувши свого короля, «їзда» попрямувала на майдан, а я тільки плентався позаду, глибоко вдихаючи повітря, щоб погамувати втому. Зупинявся, щоб поздоровкатися з сусідами, які, пороззявлявши роти, визирали з-за парканів. Раптом у мене виникло відчуття, наче і я незабаром стану таким старим роззявою. Що всьому вже край — і мандрам, і пригодам. І що я безповоротно ув’язнений у межах двох чи трьох вулиць, де збув усе своє життя.

Коли я дістався до майдану, «їзда Королів» уже помалу віддалялася головною вулицею. Я хотів було податися за нею, аж угледів Людвіка. Він стояв на трав’янистому узбіччі, замислено проводжаючи очима вершників. Клятий Людвік! Дідько б його вхопив! Досі він мене уникав, що ж, сьогодні я не помічатиму його! Я крутонувся й подався до лави, що стояла під яблунями на майдані. Звідси добре буде чути далекий відгомін галасу вершників.

І отак сидів я на лаві, слухав і дивився. «їзда Королів» помалу даленіла, осиротіло тиснучись до узбіччя вулиці, якою безперервно мчали і мчали автівки і мотоцикли. За нею йшла купка людей. Раз, два — та й край. Щороку менше і менше людей приходить на «їзду Королів». Зате з’явився Людвік. Що йому тут треба? Дідько тебе сюди приніс, Людвіку. Тепер уже запізно. Для всього вже запізно. Ти з’явився, мов недобра прикмета. Лиха прикмета. І саме зараз, коли став королем мій Владимир!

Я відвів очі. На сільському майдані людей було небагато, хіба ті, що запізнилися та юрмилися тепер коло яток та біля входу до забігайлівки. Майже всі напідпитку. Пияки — найперші шанувальники фольклорних свят. Останні шанувальники. Вряди-годи це дає їм пречудову нагоду хильнути чарчину.

Коло мене сів куций дідок, старий Пехачек. Сказав, що нині вже все не так, як ото колись. Я кивнув. Не так уже, як було. Ото гарна була, мабуть, «їзда Королів» десятиліття чи й століття тому! Може, не така й строката, як оце зараз. Сьогодні вона трохи скидається на кіч, ярмарковий маскарад. Оті пряничні серця на грудях у коней! Оті тонни паперових гірлянд, закуплених в універмагах! Колись убрання були барвисті, але простіші. Коней прикрашали тільки великою червоною хусткою, якою обв’язували їх довкола шиї. І лице короля затуляли не стрічками, а просто запоною. Крім того, в зубах він тримав ружу. Щоб і словом не міг обізватися.

Авжеж, дідуню, колись було ліпше. Ніхто не бігав за молодими хлопцями, щоб вони зволили взяти участь у «їзді». Не було і тих довгих попередніх зборів і засідань, де цілими днями вирішували, хто візьме на себе організацію й кому дістанеться зиск! Ці свята струмували з сільського життя, немов джерело. Вони їздили від села до села, збираючи данину для свого короля з прихованим обличчям. Часом вони зустрічали другу процесію, з іншого села, і тоді зав’язувалася сутичка. Обоє ревно боронили своїх королів. Часом бралися до ножів і шабель, тоді ллялася кров. Коли «їзді» щастило полонити чужого короля, вона до звалу пиячила в шинку коштом його батька.

Авжеж, дідусю, правда ваша. Ще під час окупації, як мене обрали за короля, було не так, як оце зараз. І навіть по війні це ще було нічогенько. Ми думали, що створимо цілком новий світ. І що люди почнуть, як і раніше, жити за своїми давніми традиціями. Що навіть «їзда Королів» знову вдарить потужним джерелом із глибин їхнього життя. Ми хотіли розбудити це джерело. Ми зі шкури вилазили, організовуючи народні свята. Але джерело неможливо організувати. Воно або нуртує, або ж ні. Ви ж бачите, дідусю, чим воно все скінчилося: наші пісні, наші процесії, та й усе інше — це останні краплі з пересохлого джерела. Останні краплі, краплини, найостанніші.

Ху. Зникла «їзда». Звичайно, звернула в якусь вуличку. Але поклик її ще було чутно. Її поклик був чудовий. Я заплющив очі й уявив собі, що живу за іншої пори. В іншому столітті. Дуже давно. Потім розплющив і подумав собі: добре, що Владимир став королем. Майже мертвого, зате такого гарного королівства. Королівства, вірним якому я залишуся до кінця.

Я підвівся з лави. Хтось привітався зі мною. То був старий Коутецький. Давненько вже не бачив я його. Він насилу дибав, спираючись на ціпок. Ніколи я його не любив, але зараз його старість викликала в мене жаль. «Куди це ви прямуєте?» — запитав я. Він сказав, що вийшов прогулятися в неділю, це корисно для здоров’я. «А як вам „їзда Королів“?» Він безнадійно махнув рукою. «Я навіть не дивився на неї». — «Овва! Чого це?» Ще один помах рукою, цього разу лютіший; тієї ж таки миті я вгадав чому: поміж глядачами був Людвік, а Коутецький, так само, як і я, не хотів його бачити.

«Розумію вас, — сказав я. — Мій син бере участь у „їзді“, а мені чомусь не хочеться за ним плентатися». — «Ваш син? Владимир?» — «Авжеж, — сказав я, — навіть більше, він король!» — «Цікаво, — сказав Коутецький. — Ти ба!» — «Цікаво? Що ви маєте на увазі?» — запитав я. «Навіть дуже цікаво!» — сказав Коутецький, і його маленькі очиці зблиснули. «Та що сталося, зрештою?» — допитувався я. «Те, що ваш Владимир зараз із нашим Мілошем», — відказав Коутецький. Мілоша я не знав. Коутецький пояснив,