Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

від люті й шалу, так само волаючи: «Я-на-бу-ні-го-но-мум-ма!» Ось він, герой, який підняв Мумму, чемпіон чемпіонів – сунго. Ось біжить Гендерсон, громадянин Сполучених Штатів – капітан Гендерсон, нагороджений медаллю «Пурпурове серце», ветеран північно-африканської кампанії, учасник боїв у Сицилії, під Монте-Кассіно та іншими містами, велетенська тінь, людина з плоті й крові, невтомний шукач істини, жалюгідний грубіян, упертий старий п’яниця зі зламаною штучною щелепою, готовий на смерть і на самогубство. О ви, правителі неба! О ви, володарі людської долі! Повірте, я ладен розчинитись у небутті! Я розіб’юся лобом об смерть, і вони викинуть мене на купу гною, і стерв’ятники дзьобатимуть мої тельбухи. І всім своїм серцем я заволав: «Прошу милосердя!» А потім: «Ні, справедливості!» Далі я передумав і закричав у душі: «Ні, ні, істини, істини!» А тоді: «Хай сповниться Твоя воля! Не моя воля, а Твоя, Твоя!»

Ви тільки погляньте на цього нікчемного грубіяна, на цього жалюгідного хвалька на хистких ногах – він звертається до небес і благає істини! Невже хтось його почув?

Ми репетували й вистрибували, ми мчали вихором по завмерлих від жаху вуличках – тупотіли ноги, барабани й черепи відбивали ритм. А тим часом на небо наповзали гарячі, сірі, довгі тіні – дощові хмари, які в моїх очах набирали чудернацьких обрисів, спресовувалися докупи, як органні труби або океанські амоніти палеозойських часів. Напружуючи горлянки, амазонки кричали й завивали, а я, незграбно трюхикаючи за ними, намагався пригадати, хто я такий. Я. Хто цей блазень, обліплений листям, що приклеїлося багнюкою й присохло до тіла, хто він – сунго, повелитель дощу? Мені подумалося, що між мною і цим чоловіком усе-таки існує різниця, але яка саме, сказати я не міг.

Під уже грубим шаром дощових хмар здійнявся гарячий темний вітер. Він пахнув димом і ніс із собою щось гнітюче, задушливе, таємниче, похмуре, неприємне. Повітря ніби чогось прагнуло й було набухле, важке. Дуже й дуже важке. Воно хотіло розрядитися від напруги, наче живе створіння. Залита потом генеральша підштовхнула мене рукою, витріщаючи очі й відсапуючись. Грязюка висохла й утворила на мені мовби цупкий земляний костюм. Я в ньому почував себе, як везувій, уся моя верхня частина палахкотіла полум’ям, а кров шугала вгору, наче розтоплений вар або магма. Канчуки свистіли й ляскали сухим, неприємним звуком, і я дивувався, що там у біса вони шмагають. Після короткого буревію наповзли сутінки – так буває в задушливому вагоні поїзда, коли спекотного серпневого дня він вкочується у великий Центральний тунель, і насувається чорнота, схожа на вічну темряву. В такі хвилини я завжди заплющував очі.

Але тепер я їх заплющити не міг. Ми прибігли назад, на арену, де нас чекало плем’я варірі. Я не чув їхніх криків – слух мій захищала від них та сама гребля, яка затримувала небесну зливу. Проте звернені до мене слова Дафу я почув:

– А знаєте, шановний гостю Гендерсон, ви, мабуть, програєте заклад.

Бо ми вже були біля його ложі. Він дав якийсь наказ генеральші Тату, і ми обернулися й побігли на арену – я разом з іншими, хвацько крутнувшись на місці, попри свою велику вагу, попри болючі порізи на ступнях. Моє серце торжествувало, голова йшла обертом, а перед очима маячило осяйне видіння, подібне до того, яке я спостерігав, коли прогулювався з Едвардом на березі Тихого океану і не бачив нічого, крім океанського шумовиння та чайок, що билися за рибу на тлі величезних хмар. А на білих каменях, що утворювали розмаїті фігури, вистрибували люди, опановані божевільним екстазом, придавлені важкими хмарами Мумми, небесним громаддям, яке мало ось-ось пролитися на землю рясним дощем. Варірі кричали й кричали, мов у маячні. А моя голова, голова повелителя дощу, була для їхніх криків наче вулик. Усі вони зліталися до мене, проникали в мій мозок. Земля, здавалося, двигтіла в мене під ногами. Аж раптом увесь той людський гамір перекрив лев’ячий рик.

Жінки з мого почту танцювали, якщо це можна назвати танцем. Вони з вереском підскакували й штовхали мене своїми тілами. Всі разом ми рушили до богів, які стояли гуртом; голови Гуммата і Мумми височіли над рештою. А коли ми до них підійшли, мені захотілося впасти й лежати ниць, щоб не брати участі у жахливому блюзнірстві, бо амазонки з мого почту кинулись до богів і почали шмагати їх своїми короткими канчуками.

– Стійте! – заволав я. – Облиште! Що з вами? Чи ви показилися?

Можливо, ця сцена виглядала б зовсім інакше, якби вони шмагали суто символічно, просто доторкаючись до богів шкіряними стяжками. Але амазонки накинулися на дерев’яних небожителів нестямно й люто: менші боги від ударів попадали, більші покірно терпіли цю наругу, не змінюючи виразу облич, а діти темряви, плем’я варірі, тим часом підстрибували й верещали, мов чайки над штормовим морем. І тоді я сам упав на землю. Як був голий, я беркицьнув обличчям у порох і загорлав:

– Не треба! Не треба! Не треба!

Але Тату схопила мене за руку й без жодного зусилля поставила навколішки. Так навколішках мене й потягли вперед. Мою руку, в якій доти був затиснутий канчук, підняли й опустили разів зо два, отож я мимоволі виконав свій обов’язок повелителя дощу.

– Я не можу, не можу їх бити! Ви ніколи мене не примусите! – благав я. – Ліпше ви мене відшмагайте або й убийте. Наштрикніть мене на рожен і підсмажте на вогнищі.

Я спробував сховатися, припавши до землі, й у цій позі мене оперезали канчуком по голові, а потім і по обличчю, бо тепер жінки кидалися на всі боки і шмагали не тільки богів, а й одна одну та мене. Я стояв навколішки посеред цього безуму і як міг затулявся руками від ударів; мені здавалося, я захищаю своє життя, і я кричав не своїм голосом.

Та ось уперше загуркотів грім.

Потім налетів потужний порив холодного вітру – його виття було схоже на кінське іржання, – хмари розверзлися, і полив дощ. По мені й навкруг мене залопотіли водяні краплі завбільшки з ручну гранату. Обличчя Мумми, посмуговане канчуками, тепер укрилося сріблястими пухирями, а на землі заструменіли пінясті потоки. Мокрі амазонки кинулися обіймати мене. Я був надто приголомшений, щоб їх відштовхувати. Я ніколи доти не бачив стільки води. Такою, мабуть, була голландська повінь,