Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

- Ти ж розумієш, що якщо нічого не вийде, то все буде складно. Для тебе, для мене. Для нашої дружби. Він твій брат, а я, у разі чого, навіть прийти до тебе не зможу, щоб не зіткнутися з ним. Ну і плюс - я дуже ціную своє серце, щоб дозволити йому розбитися.

Слова йдуть у розріз із тим, що транслює її тужливий погляд. Але я можу її зрозуміти. Страшно починати щось, що спочатку приречене на провал. А, Зак, він засранець. Не вміє цінувати те, що в нього є, а на дівчат йому взагалі начхати. Але я настільки заплуталася в собі останнім часом, що гадки не маю яку пораду їй дати. Я і для себе не в змозі вирішити, що до чого.

- Що б ти не вирішила, все буде правильно. Та й плюс Зак вже не живе вдома, тож ти зможеш приходити будь-якої миті.

Я нахиляюсь і міцно обіймаю її.

Як давно ми ось так не спілкувалися щиро й відверто. Виявляється, мені цього не вистачало. А судячи з того, що вона навіть не намагається відпустити мене, їй теж.

- Гей, дівчата, погнали на пляж, - у дверному отворі з'являється Зак, а позаду нього на землі я бачу голови дідуся та Скайлера.

Знизую плечима.

- Ти як? – уточнюю у Тари.

- Я за. Ти ж знаєш, я можу плавати годинами.

- На відміну від мене, так.

Переодягнувшись у купальники, які Тара заздалегідь взяла для себе і для мене, ми вирушаємо на пляж, що знаходиться за кількасот метрів від дідуся.

Він пообіцяв підійти до нас трохи пізніше, тому нас поки що лише четверо.

Тара із Заком із розгону залітають у воду і відразу ж змагаючись пливуть уперед. Я, роздягнувшись, сідаю на підстилку, а Скайлер не соромлячись того, що навіть не взяв плавок, у боксерках вирушає в озеро.

Блакитна вода відблисками іскриться на сонці, плавно погойдуючись. Мабуть, тепла. Пробувати я не ризикую. Спостерігаю за тим, як впевнено Скайлер розрізає руками воду, за кілька секунд пропливши кілька десятків метрів і повертається назад.

– Давай сюди, – кричить мені з води.

- Нізащо, - відмахуюсь я.

Я і в басейні –боюся, де дно видно, а тут, невідомо – дякую, але ні.

Кілька секунд подумавши, хлопець виходить із води. Рукою проводить по короткому волоссю, збираючи вологу і підходить до мене.

- Вставай, - вимагає впевнено.

- Скайлере, я не піду. Я ніколи не плаваю.

- Ти ніколи не підтримувала МакКоя, а що зараз? - Схиляє голову на бік, натякаючи на мої незграбні кроки до впевненості.

- Це зовсім інше, - виправдовуюсь я.

- Неправда. І те й те подолання страху.

- Скайлер.

– Я знаю, ти хочеш! Але настільки звикла відчувати страх, що вже навіть не розумієш наскільки сильно хочеш позбутися його.

Як виходить, що він завжди озвучує істину? Переводжу погляд на блакитну гладь. Мені й справді шалено набридло боятися води, щоб випадково не впасти в істерику щоразу, коли заходжу далі, ніж до пояса.

Погляд сірих очей сповнений виклику, і мені вкотре за останні дні хочеться відповісти на цей виклик. Прийняти його з гідністю.

Дивно, адже зазвичай відповідати на виклик це не моє.

Скайлер мовчки простягає руку. Серце починає тріпотіти в очікуванні шоку, якому через кілька хвилин піддасться мій організм. Не йди, волає внутрішній голос. Там страшно. Глибоко. А якщо щось піде не так?

Листаємо)))