Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Почувши цокіт копит, Ніна подивилася на дорогу. Побачила бричку — візник нещадно шмагав коней. Берегиня поверталася з фабрики, і Ніна знала, що за кілька хвилин Джерельниці візьмуться обшукувати келії.

Стягнувши брудні черевики, дівчина прослизнула в кухню, замкнула двері й запхала ключ під бляшанку з борошном. Поспіхом рушила до спальні, дорогою стягуючи через голову попсований одяг.

— Що відбувається? — сонно запитала Леоні, коли Ніна залетіла до кімнати й затріснула двері.

— Нічого, — прошепотіла Зенік. — Удай, наче спиш.

— Чому?

Ніна почула, як гупнули двері й у монастирі залунали голоси. Вона стягнула з себе решту одягу, витерла обличчя й руки вивернутою блузкою і запхала мокрий оберемок у скриньку біля ліжка.

— Я цілу ніч була тут.

— Ой, Ніно, — простогнала Леоні. — Будь ласка, скажи, що просто ходила погризти чогось.

— Так, — погодилася дівчина, загортаючись у халат. — І дуже замурзалась.

Щойно Ніна залізла під ковдру, як двері розчахнулися й кімнату залило світло з коридору.

Вона вдала, наче спросоння злякалася.

— Що таке?

Усередину, зашурхотівши сарафанами увірвалися дві Джерельниці. Ніна почула голоси в спальні нагорі, гупання дверей і зойки сонних дівчат. «Принаймні підозрюють не тільки нас, — подумала вона. — Може, вони вирішили, що котрась із послушниць бігала в казарми на побачення з солдатом».

— Що відбувається? — запитала Леоні.

— Замовкни, — кинула одна з Джерельниць. Вона підняла вгору ліхтар, розглядаючи кімнату.

Ніна побачила брудний слід біля ліжка одночасно з дівчиною. Та віддала ліхтар своїй посестрі, відчинила скриню й узялася копирсатися всередині. Витягнула брудний сарафан і блузку.

— Що у вас робить послушницька форма? — закортіло дізнатися їй. — І чому вона вимащена багнюкою? Піду покличу Берегиню.

— Не варто. — Берегиня з’явилася на порозі, склавши руки на синій вовні свого сарафану, кругле обличчя прибрало суворого виразу.

— Поясніть нам усе, Енке Яндерсдат.

Ніна розтулила рота, але, перш ніж вона встигла промовити хоч слово, позаду Берегині з’явилася Ханна.

— Це мій одяг.

— Що?

— Він мій, — повторила Ханна зі сполотнілим і розгубленим обличчям; волосся спадало на плечі густими рудими хвилями. — Я їздила верхи без дозволу і впала з коня.

Берегиня примружилась.

— І чому ти заховала його тут?

— Знала, що в моїй келії брудний одяг помітять, і вирішила власноруч його попрати.

— А як це вдова Яндерсдат не помітила у себе в скрині купу вимащеного багнюкою одягу?

— Міла пообіцяла заховати його, поки я все не виперу.

Берегиня кинула погляд на брудний сарафан.

— Багнюка здається свіжою.

— Я їздила верхи сьогодні вранці. Бачте, одяг мого розміру, завеликий для Міли. Це моя провина, а не її.

— Це правда? — перепитала Ніну Берегиня.

Дівчина подивилася на Ханну.

— Правда? — не вгавала жінка.

Ніна кивнула.

Берегиня роздратовано зітхнула.

— Закінчуйте обшук, — наказала вона Джерельницям. — Ханно, я не в змозі навіть висловити, як ти мене засмутила. Я негайно напишу твоєму батькові.

— Я розумію, Берегине, — не приховуючи страждання в голосі, озвалася дівчина. Їй більше не доводилося прикидатися. Вона ризикнула своїм майбутнім монастирським життям, щоб урятувати Ніну.

— А щодо вас, Енке Яндерсдат, — нагадала Берегиня, — ви мали навчати Ханну земені, а не заохочувати її руйнівні витівки. Мені доведеться переглянути всі наші домовленості.

— Так, Берегине, — зажурено озвалася Ніна, дивлячись, як жінка потягнула Ханну в коридор і зачинила за собою двері.

Леоні гупнулася на подушки.

— Будь ласка, скажи, що те, про що ти довідалася на фабриці, вартувало цього.

Ніна лягла, відчуваючи, як усередині досі вирує адреналін.

— Вартувало.

Але вона бачила вираз Ханниних очей, коли Берегиня повела її геть: дівчина вимагатиме відповідей.

Ніна подумала про покарання, яке чекає на послушницю, про те, чим може для неї обернутися лист до батька. Тепер вона була Ханниною боржницею, адже та, можливо, врятувала їй життя.

Можна не сумніватися, що дівчина захоче дізнатися правду.

«Допоможи нам».

Проте Ніна нічого не могла їй розповісти.

19

Зоя

Зоя гадала, що їх відведуть до інших кімнат, які послугують їм спальнями. Та натомість Юріс із Григорієм розійшлися подалі одне від одного, а Єлизавета змахнула рукою — і на підлогу приземлилися стіл і стільці. За мить навколо них виросли нові стіни. Пісок мертвотного кольору висохлої на сонці кістки вихорився й здиблювався, складаючись у дверні проходи навколо центрального приміщення.

Дівчина не знала, скільки ще зможе витримати. Здавалося, наче цілий світ розпався на шматки.

— Шкода, що ми не можемо запропонувати вам зручнішого житла, — озвалася Єлизавета. — Зручностей тут небагато. Проте відпочиньте, якщо вдасться.

Зоїна кімната скидалася на будуар старовинного замку: загострені вікна, важкі стільці зі шкіряними спинками перед велетенським каміном, просторе ліжко з оксамитовим пологом. Проте шибок у вікнах не було. Не було ні шкіри, ні оксамиту. Кожен предмет утворився з того дрібного піску, всі поверхні навколо мали однаковий відтінок — викинутого на берег дерева. Вогонь у каміні миготів синім, наче полум’я кошлатого дракона. Це була примарна кімната. Зоїна долоня потягнулася до зап’ястка другої руки. Їй необхідно було поговорити з Ніколаї.

Дівчина відчинила двері, хай як непросто було вважати дверима те, чого щойно навіть не існувало. Ніколаї стояв в арці точнісінько такої, як у неї, кімнати.

— Усе це скидається на ескіз якогось шикарного житла, — зауважив він, повільно обертаючись, щоб краще роздивитися своє нове помешкання. Торкнувся рукою камінної полиці з сірого піску. — Деталі розкішні, проте немає нічого, що змусило б тебе захотіти тут залишитися.

— Це помилка, — озвалася Зоя. Голова боліла. Серце боліло. Їй доводилося силоміць утримувати пальці на місці, щоб вони не тягнулися повсякчас до зап’ястка. На кону стояло дещо вагоміше за її втрату. І так було завжди.

— Де Юрій? — поцікавився король.

— Напевно, уже десь укляк. Ніколаї, ми точно готові пристати на цю угоду?

— Ми приїхали сюди в пошуках зцілення, і нам його пропонують.

— Ти можеш померти.

— А нам уже давно хотілося ризикнути. Здається, ти допіру пропонувала вистрілити мені в голову.

— До вечірки в Ос Альті залишилося менше ніж три тижні, — запротестувала дівчина.

— Отже, за цей час мені доведеться приборкати чудовисько.

— Ти бачив, на що вони здатні. А що, як ми зруйнуємо кордони Неморя й випустимо їх простісінько в Равку? Невже тобі хочеться так ризикувати?

Ніколаї скуйовдив рукою волосся.

— Не знаю.

— Однак ти погодився на запрошення першої-ліпшої, як хлопчик на сільських танцях.

— Погодився. — У його голосі не було найменшої нотки жалю.

— Ми не можемо їм довіряти. Ми навіть точно не знаємо, хто вони такі.

— Я розумію. Так само, як ти розумієш, що нам доведеться пристати на цей вибір. То чому ж ти йому противишся,