Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

– Що ж, – промовив він, – наші київські кузнеці не згірше зроблять, а золото це не щире, є в ньому мідь, се реку – іржа.

– На те я й покликала вас сюди, – суворо сказала княгиня. – І ви, і я з одним їхали сюди – говорити з імператорами, укладати ряд, аби-сьми могли торгувати тут, а гречини в нас і аби я могла взяти в них науку.

Княгиня замовкла й довго дивилась на свічу, що стікала й стікала воском.

– Імператор нині не став про це говорити, але обіцяв ще раз зустрітись і тоді про все домовитись. Як бути, купці й сли, – чи ждати?

– Горе, горе з імператорами цими, – зітхнули вони. – Але що ж, будемо ждати, княгинє!

Імператор Костянтин змусив руську княгиню вистояти кілька місяців на Суді, бо хотів якнайдужче вразити, приголомшити горду північну княгиню, показавши їй Новий Рим, велич його соборів і палаців, красу й багатство города.

Він досягнув свого. Після першого прийому у Великому палаці, відвідавши в супроводі царевих мужів Святу Софію, торг між форумом Костянтина і площею Тавра, пройшовши вздовж і впоперек відому всьому світу головну вулицю Константинополя Месу, зупиняючись там, де зупинялись чиновники, і оглядаючи те, що вони хотіли їй показати, княгиня Ольга була здивована, вражена, захоплена.

Це був справді чудовий, великий город на межі Європи й Азії. Сюди сходились багатства всієї землі, цей город над Пропонтидою з його палацами, великими, оздобленими мармуром, мусіями[114] й фресками соборами будували кращі майстри світу. Тут розквітали науки, збирались вчені, лунала музика, творили художники. Тут на торзі княгиня бачила арабів з Багдада, що продавали харалужну зброю й шовк, бачила китайців, які суперничали з ними, італійців, що розпродували знамениті рукописи, вироби з слонової кістки й бронзи, оправлені в золото й срібло, бачила іспанців – торговців килимами, кельтів із заальпійських країн і з берегів далекого океану, фінікійців і єгиптян, ще багатьох людей, що прибули сюди з далекого, невідомого світу.

Імператор Костянтин, як пересвідчувалась княгиня Ольга, був багатий, він показував приклад, як може жити людина, що має в своїх руках незчисленні скарби, на нього намагались бути схожими у всьому патрикії, сановники. Вони також жили, як боги на землі.

Але допитлива, хитра київська княгиня побачила в Константинополі й інше. Вона ходила з царевими мужами, слухала їх, запам’ятовувала, що бачила й чула. А бачила вона багато, око мала гостре, чіпке, чула також немало.

Коли ж біля неї не було царевих мужів, вона рушала до города з кимсь із купців своїх чи слів – людьми бувалими, тямущими, які достеменно знали цей Новий Рим і розповідали зовсім не те, що цареві мужі. Згодом, коли княгиня запам’ятала, де в Константинополі яка вулиця і як потрапити до подвір’я монастиря Мамонта, то ходила вона вдень і вечорами вже й сама, без надокучливих царевих мужів.

Тоді поряд із багатством і красою, які їй показували ретельні мужі, княгиня Ольга побачила бідність Константинополя, гидоту й бруд, які звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря, побачила людей, що жили під високими стінами Константинополя в землянках, норах, а часто й просто неба і тяжко працювали на василевса і його синкліт; жінок, у яких руки й ноги опухали від солоної води, дітей, які гризли смердючі кості, і рабів, навіки прикутих важкими залізними кайданами до хеландій.

Так в один із вечорів княгиня довго блукала вулицями Константинополя, пройшла вулицею Меси, довго стояла на площі Августеона, перед Святою Софією, а потім тихим кроком разом з багатьма іншими людьми зайшла до собору.

Вона вже була тут вдень, і тоді собор справив на неї величезне враження. Їй здавалось, що вона потрапила в справжню храмину, де людина забуває про всі злигодні життя, єднається з богом.

Уночі собор виглядав ще величніше, увесь був залитий вогнями, всюди блищали золото, срібло, мармур, оксамити. Посередині височів амвон, до якого вели прикрашені гірляндами квітів сходи, в олтарі видно було престол з дорогоцінними шатами, за ним сяяв велетенський золотий, весь обсипаний діамантами й перлами хрест.

У соборі було тихо, чувся тільки глухий тупіт ніг, шелест одягу, покашлювання багатьох людей. Над головами угору тягнулись вісім колон з порфіру, привезених сюди з храму Сонця, й вісім мармурових зелених колон, що потрапили до Софії з ефеса. Вони закінчувались високо вгорі мережаними капітелями, навкруг яких між мармуровим склепінням виконані були на голубому й золотому тлі композиції з мусій. Над ними ж на чотирьох величезних кам’яних підпорах лежав єдиний у світі і найбільший купол Софії, що ніби спускався на золотому ланцюгу з небес.

Тут, у соборі Софії, де все блищало золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, цього вечора перед тисячами свічок молились Івану Хрестителю, просили його дати людям здоров’я, довгі літа, щастя.

«Там, – пригадала княгиня Ольга, – в далекому Києві і по всій Русі, в цей вечір заплітали дерева, клали вогні, співали пісень, водили танці, славили Купала, Ладу, Полеля, просили їх