Ірина Сергіївна Потаніна - Історія однієї істерії

Ах, так?! Експериментувати зі мною здумали? У такому разі тривалі бесіди скасовуються. Переходжу відразу до справи! Я гнівно дістала записника й надягла віртуальний скафандр офіційного вигляду.

— Гідно ціную гідні ідей, — серйозно промовила я. — Особливо мені подобається останнім часом казка про Вогнище Мистецтва. Погодьтеся, адже цікаво?

У поведінці Хомутова ніщо не свідчило про напругу. Моя скрадливість виявилася марною. «Не він», — я черкнула це в записнику чомусь по діагоналі.

— Кажучи по правді, не пригадую такої казки.

Точно, розділ писав не він. Теорему доведено.

Для пристойності, звичайно, слід поставити ще зо два запитання.

— Про вогнище мистецтва — це чарівна новелка в стилі «Оповідань для тварин».

— Мені було б приємно думати, що в цієї книжки винятковий стиль.

— Так і є. Скажіть, а ця книжка є у вигляді файлу? Я хотіла б мати її електронний варіант, щоб переслати друзям до іншого міста.

— Звичайно, — літератор був очевидячки улещений. — Якщо у вас із собою є дискети, я скопіюю файл. Втім, навіть сам подарую вам дискету… Можу й автограф на ній поставити. Потрібно?

Я вкотре не поцінувала гумору співрозмовника. Думки були зайняті іншим. Тепер я вже остаточно впевнилася: Кир винен. Необхідно було терміново доповісти про це Георгію.

Хомутов підвівся, щоб іти до комп’ютера.

— Стривайте, я все-таки хотіла б вас про дещо запитати, — зупинила я його, бо вирішила відразу зібрати всі відомості. — Скажіть, чому ви віддали книжку до постановки саме в цей театр?

— А що, погана трупа? Я, знаєте, жодного разу їх не бачив. Кирюха кликав колись давно, але я важкий на підйом… До дітей якось не йдеться. Що я їм скажу? У них усе життя попереду, навіщо враження від нього заздалегідь псувати?

Насправді Хомутов був зовсім не такий старий, яким хотів здаватися. Спостерігати за його вдаваними стражданнями було дуже цікаво. Але особливою інформативністю вони не вирізнялися. Довелося знову перетворюватись на Цербера й жадати конкретики.

— Чому віддав до постановки? Просто віддав, та й годі. Кирюша все мріяв про власний спектакль. Навіть сам щось пописував. Я зо два рядки прочитав і викинув… Нічого йому не казав. Я, власне, мало знаюся на сучасних літературних течіях. А потім, коли «Оповідання для тварин» вийшли, Кир якось прочитав і почав чіплятися: «Давай я сценарій зроблю і своїм у театр підкину. Ну, давай…». Я й погодився. А що, зникла Героїня, гадаєте, зникла через небажання брати участь у такому жахливому спектаклі?

— Ні, не вигадуйте. Зовсім не тому.

Що може бути дурніше, ніж серйозно реагувати на жарти співрозмовника? Я зрозуміла, що справляю безглузде враження, зніяковіла й відвернулася до незаштореного вікна.

Невеличкий внутрішній дворик дійсно виявився глухим. Дуже зручно для проживаючих у центрі. Бідолашні люди! Вони й кроку з дому ступити не можуть, щоб не потрапити у вир світського життя. Навіть просто виносячи сміття, зобов’язані ретельно вбиратися, щоб не викликати обурення громадськості. А діти? Щоб не хвилювати батьків, їм доводиться гуляти в радіусі метра від під’їзду. Інша річ — у будинках з такими затишними внутрішніми двориками. Тут же можна не побоюватися ні машин, ані хуліганів чи там чиїхось розбирань… Щоправда, на дитячій каруселі споживали пиво не тільки місцеві мешканці.

— Студенти, — прокоментував Хомутов, який стежив за моїм поглядом. — Вони в нас тут, вважай, оселилися. Це їхнє улюблене місце для прогулювання пар. Скільки себе пам’ятаю, чергові двієчники тут сидять. Політехнічний інститут поруч. А ми, мешканці, не скаржимося. Бабусям нашим вони пляшечки залишають. Діток на майданчику не кривдять. Іноді доглянуть навіть, поки матуся в сусідній продуктовий збігає. А мені ці студенти й поготів на користь: наочне приладдя для вивчення зовнішнього світу під вікнами. Де ще таке зустрінеш?

Цього разу відвертість Хомутова була як ніколи доречною. До болю в очах я витріщалася на описаних вище студентів. Припустимо, це вони кричать щось непристойне опівдні в своє свято. Але що саме? На якому місці? І як запитати про це, не викликаючи підозр?

— Між іншим, посиденьки тут мають для них ще й містичний характер.

Хомутов, здавалося, читав думки й добровільно відповідав на всі мої непоставлені запитання. Я ладна була розцілувати літератора.

— Як цікаво! — обережно мовила я, щоб не злякати удачу, і все-таки підштовхнути Хомутова до подальших розповідей. — Де ж там містика?

— У кущах, — серйозно відповів Хомутов. — Он бачите уламок скульптури за кущем бузку?

Я придивилася. На куті невеличкого потрісканого постаменту за вказаним кущем виднівся якийсь круглий предмет.

— Студенти політеху вважають, що це — пам’ятник Шарі. Носять до нього квіти перед сесією й у День студента. Обов’язково залишають біля своєї пані Шари пластиковий стаканчик із пивом, коли прогулюють пари. Загалом, ставляться до цих останків украй шанобливо. Причому, така традиція в них завелася років із п’ятнадцять тому. Тоді одна підпила компанія політехівців випадково наткнулася на ці уламки й проголосила їх своїм особистим політехівським вівтарем для поклоніння Шарі. Перед усілякими відповідальними моментами, або й просто так вони приходять сюди, вигукують тричі: «Шаро, прокоти!» — і вважають, що справу залагоджено. Кумедний люд.

Я стримувалася, щоб не кинутись до цієї кулі. Ось він, той самий наземний знак, споруджений над Вогнищем Мистецтва. Чому в кущах — зрозуміло: необхідно було позначити місце. Хто ж винен, що на ньому розрослося зело. Але чому така дивна композиція?

— Насправді ця скульптура — пам’ятник піонерці. — Хомутов знову відповідав на всі не почуті запитання. — У нашому домі ще до війни один скульптор жив. Талановитий майстер. Держзамовлення виконував, не покладаючи рук, ще й для душі щось устигав зліпити. Ось і наш двір прикрасив.

— А чому піонеркою? — я була збита з пантелику.

— От уже не знаю… Може, втілення прихованих комплексів? Тендітна дівчинка в коротенькій шкільній формі грає в м’яча. Кажуть, незвичайної краси була статуя. Оригінал цієї роботи у всесоюзних виставках участь брав! Так що це в нас