Василь Миколайович Шкляр - Залишенець.

я не червоний комісар. Я такий, як і ти, пане отамане. Хіба тобі ніколи не доводилося перевдягатися в їхнє шмаття?

Зловтіха в його синіх очах пригасла, натомість він подивився на мене з підозрою.

— Що не москаль — бачу, а кому служиш — не знаю. Чим доведеш, що ти наш, а не їхній?

— Тільки одним: якщо ти мене вб'єш, я поставлюся до цього з розумінням. Як на те пішло, ти будеш не першим, кому довелося стріляти у своїх.

— А ви пригляньтеся добре! — втрутилася в нашу розмову Тіна. — Хіба ж не видно, що він тільки-но зголив бороду?

Вона в нього була довша, ніж ваша. Я, правда, трохи затінила йому щоки.

Зірвиголова затримав свій погляд на Тіні, на якусь хвилю синява в його очах потеплішала, проте усмішка вийшла кривою.

— Я, панянко, давно це помітив, — сказав він. — Але комісари теж носять бороди. Мені потрібні серйозніші докази.

— Он він, наш найсерйозніший доказ, — показав я на сповиток, у якому лежав Ярко. — Це син загиблого отамана Веремія, і мені треба переправити його за Збруч. Якщо ти мене вб'єш, то мусиш узяти це завдання на себе.

— Якого-якого отамана? — спитав вершник, що стояв по другий бік воза.

— Веремія, — повторив я, обернувшись до нього.

Понурий гайдамака з подзьобаним віспою лицем дивився на мене значно привітніше, ніж синьоокий Зірвиголова.

— Чи не того Веремія, що служив гармашем у полковника Алмазова?

— Може, й того, — знизав я плечима. — Хіба зараз це має значення?

— Має! — сказав гайдамака. — Чого ж не має, якщо ми з Веремієм разом воювали у полковника Алмазова. Він, той Вереміяка, сам міг волочити гірську гарматку, як іграшку. Такий був дужак.

— Тоді це він. Бо й наш Веремій міг і бугая підняти, і рейку зі шпал голіруч підважити, і кому хоч голову відірвати, — подивився я на Зірвиголову.

— Кажеш, він загинув? — перепитав віспуватий.

— Загинув чи не загинув, а пропав безвісти, і вже рік, як його не чути. Жінку розстріляли, зостався синок-колосок, якого отаман не встиг і побачити, — показав я очима на сповиток.

Віспуватий під'їхав упритул до воза, нахилився над кубельцем, де лежав закушканий Ярко, і відхилив ріжок ковдри, що прикривав обличчя дитини. На подзьобаному обличчі гайдамаки вималювалася така здивована, така тепла усмішка, ніби наш вимощений соломою віз був віфлеємськими яслами, де щойно народилося дитятко. Щире зачудування затріпотіло на пошерхлих губах віспуватого, вони, ті його розхвильовані губи, неслухняно, поволі витягнулися у трубочку, і він зацмокав до дитини, як до коняки.

І диво — замість того, щоб злякатися цієї подзьобаної віспою фізіономії, Ярко теж заусміхався, показуючи віспуватому два передні молочні зубчики, але той угледів щось таке, від чого його здивування вирвалося назовні радісним вигуком:

— Викапаний Веремій! їй-бо! Навіть складочка на переніссі його, і ямочка на підборідді.

Отаман Зірвиголова і собі під'їхав ближче до воза, вип'яв на Ярка свої налиті синькою очиська, ніби він теж знав Веремія і хотів переконатися, чи йому не брешуть.

— Ти певен?

— Побий мене коцюба, якщо помиляюся, — віспуватий перехрестився і прикрив обличчя дитини ріжком ковдри. — Хіба не бачиш? Таке мале, а хоч би тобі писнуло. Козарлюга!

— Добре, — сказав Зірвиголова. — Щасливої дороги! Але надалі вважайте — не кожен із нас воював у полковника Алмазова.

Той, що стояв перед нашими кіньми, від'їхав убік, і я тріпнув віжками: но-о-о!

— А сам я скоро повернуся! — гукнув до козаків. — Роботи по зав'язку!

— Може, щось почуєш про нашу армію, то свисни! — крикнув навздогін Зірвиголова. — А як ні — не вішай носа.

На серці полегшало — і в цих краях не все ще вигибло. Хай по лісах, але живуть ще острівці нашої запільної держави, де гуляють хлопці з тризубами на рукавах. Нас зосталося мало, дуже мало, та навіть ось це немовля вже на першій своїй дорозі не змогло розминутися з товаришем свого батька. Тож мусимо триматися, мусимо стояти до останнього. Хто зможе…

Хто здатний. Допоки вистачить сил.

Я озирнувся, проте на лісовій дорозі вже не було нікого.

Мені здавалося, що я не встиг сказати цим хлопцям щось дуже важливе. Що? Сам не знаю, але я повинен був їм це сказати.

5

Що ближче ми добиралися до кордону, то все більше червоноармійців кублилося по «визволених» селах, і ставали вони дедалі нахабніші, чимраз пильніше приглядалися до червоного комісара, що так звільна собі роз'їжджав у парі з вродливою панною непролетарської зовнішності. В одному селі, вже майже перед самими Дунаївцями, ми раптом опинилися серед цілої зграї розлючених більшовиків, які металися від хати до хати, видно, когось шукали й не могли знайти. Ця банда обступила нашу підводу, і запінений юда у шкірі визвірився до мене з хамською зверхністю:

— Что вєзьош, спєкулянт? Вакруг пално контри, а ти здєсь праґулкі устраіваєш! Баришєн катаєш…

Ох, з яким задоволенням я продірявив би йому макітру зі свого законного нагана, та оскільки зараз не міг дозволити собі таку розкіш, то спроквола повернувся до горлодера всією статурою і, твердо дивлячись у його баньки, поволі, дуже поволі дістав із внутрішньої кишені посвідку.

Він трішки розгубився, адже не вимагав у мене ніяких документів, та все-таки змушений був узяти папір і тим самим піддатися моїй волі. Горластий притих і, наморщивши під шкіряним козирком лоба, втупився в посвідку матусівського воєнкома Сємьонова. Він ворушив губами, натужно зводив докупи брови, і мені здалося, що бідолаха не вміє читати, він тільки приглядається до печатки. У цьому іродовому війську часто вибивалися вгору неписьменні завзятці, які брали своє не кебетою, а горлянкою. Але цей таки тямив трохи й читати, бо раптом спитав:

— А ґдє жє рєбьонок?

— Спрятался, — сказав я, показуючи очима на Ярків сповиток.

Він таки не витримав, відхилив ріжок ковдри, і тут наше тихе, наше золоте дитятко чи не вперше за всю дорогу заплакало.

— Віноват! — посіпака швиденько прикрив Яркове личко ковдрою, однак той розкричався ще дужче.

— Ну ви і впрямь как нє рускій! — сердито сказала Тіна і, майнувши в повітрі ніжками, обтягнутими чорними гарусовими панчохами, перекинула їх з крижівниці до воза. Взявши Ярка на руки, вона заколисала його з такою ніжністю, що в мене стислося серце.

— Т-ш-ш-ш…

— Єзжайтє, всьо в акуратності, — сказав іродів лакиза, віддаючи документ.

Я таки правильно передбачив, що хоч який то клопіт з малям у далекій і небезпечній дорозі, але й допомоги, дивися, від нього ще більше. І тепер, коли Ярко знов нас виручив, мені навіть стало совісно, що я мовби зумисне взяв