Френсіс Скотт Фіцджеральд - Ніч лагідна

В ньому наростала нова хвиля почуттів, але він притлумив їх.

— Я буду у себе в номері, — сказала вона. — До побачення.

— До побачення.

— Ох, як мені прикро, як прикро. Що ж це все-таки? — Я давно вже намагаюся зрозуміти.

— Нащо ж вам було приходити з цим до мене?

— Я немов Чорна Смерть, — повільно промовив він. — Я приношу тепер людям тільки нещастя.

 XXII

У цей надвечірній час у барі готелю «Квірінал» було тільки четверо відвідувачів: елегантна повія-італійка, що, сидячи за стойкою, намагалася втягти в розмову бармена, який відповідав їй тільки знудженим: «Si... Si... Si...» (Так... Так... Так... (італ.)), сноб-египтянин, що видно, хотів би провести вечір з цією дівчиною, але побоювався її, і Дік з Коллісом Клеєм.

Дік завжди жваво реагував на те, що відбувалося довкола; що ж до Клея, то він жив ніби в тумані, навіть найяскравіші враження розпливалися в його рано заскнілому мозку. Тим-то перший говорив, а другий тільки слухав, мов людина, яка бездумно тішиться теплим вітерцем.

Змучений усім, що сталося за день, Дік зганяв злість на італійцях. Раз у раз він озирався довкола, немов сподівався, що який-небудь італієць почує його й обуриться.

— ...От і сьогодні, сидимо ми із своячкою в «Ексельсіорі», п’ємо чай. Входять двоє типів, а місць у залі немає — нас посадили за останній вільний столик. Тоді один із цих типів підходить до нас і каже: «По-моєму, цей стіл був зарезервований для княгині Орсіні». — «Не знаю, — кажу, — ніякої картки на ньому не було». А він знову: «По-моєму, все-таки цей стіл призначався для княгині Орсіні». Я йому навіть не відповів.

— І що ж він?

— Постояв та й пішов. — Дік посовався на своєму стільці. — Не люблю я їх. Учора на хвильку залишив Розмері саму перед вітриною крамниці, і зразу ж коло неї з’явився якийсь офіцер. Походжає сюди-туди й прикладає пальці до козирка.

— Не знаю, — подумавши трохи, сказав Колліс. — Мені особисто більше подобається тут, ніж у Парижі, — там тільки заґавився, а тобі вже обчистили кишені.

Колліс розкошував, і йому не хотілося думати про неприємне.

— Не знаю, — повторив він. — Мені тут подобається.

Дік подумки переглянув картину, що склалась із вражень кількох останніх днів. Шлях до контори «Амерікен експресс» крізь кондитерські аромати Віа-Націонале; брудний тунель, що веде до сходів на площі Іспанії; а на тій площі — піднесення, викликане буянням квітів у кіосках і усвідомленням того, що ти стоїш перед будинком, де помер Кітс. Діка завжди цікавили тільки люди; крім людей, він помічав хіба що погоду; обличчя міст оживали в його пам’яті лише в зв’язку з якимись подіями, що там відбувалися. В Римі розвіялася його мрія про Розмері.

Підійшов хлопець-розсильний і вручив йому записку.

«Я нікуди не поїхала, — прочитав Дік, — я у себе в номері. Рано-вранці ми виїздимо до Ліворно».

Дік повернув записку хлопцеві й дав йому на чай.

— Скажіть міс Хойт, що ви не знайшли мене. — Він обернувся до Колліса й запропонував йому податися до «Бонбоніері».

Вони оглянули повію за стойкою, приділивши її принадам стільки уваги, скільки вимагала її професія, а вона відповіла їм веселим і зухвалим поглядом; пройшли через безлюдний вестибюль, важке драпірування якого зберігало в своїх складках куряву вікторіанської доби; кивнули, виходячи, нічному портьє, який уклонився з гіркою догідливістю, властивою всім нічним службовцям готелів. Потім сіли в таксі й поїхали безрадісними вулицями, оповитими сирою імлою листопадового вечора. Жінок не було видно; тільки чоловіки із сірими плямами замість облич, у темних, під шию застебнутих плащах купками стовбичили під холодними стінами будинків.

— От же ж, господи! — зітхнув Дік. — Це ви про що?

— Та згадав отого типа: «Цей стіл, — каже, — зарезервований для княгині Орсіні». Ви знаєте, що таке римська аристократія? Це бандити, це вони захопили храми й палаци, коли занепала імперія, і почали грабувати народ.

— А мені Рим подобається, — стояв на своему Колліс. — Чому б вам не спробувати щастя на перегонах?

— Я їх не люблю.

— Побачили б ви, які жінки приїздять на іподром... — Мені тут ніщо не подобається. Я люблю Францію, де кожен вважає себе Наполеоном; а тут кожен вважає себе Христом.

В «Бонбонієрі» вони спустилися в кабаре, дерев’яні панелі якого виглядали напрочуд нетривкими на тлі холодного каменю стін. Оркестр мляво награвав танго, з десяток пар танцювали на просторому паркетному майданчику, дрібочучи й вихиляючись у спосіб, особливо відразливий для американського ока. Тут було забагато офіціантів, а тому бракувало руху, метушні, яку можуть створити навіть двоє-троє по-справжньому зайнятих людей. По-своєму пожвавлювало цю сцену тільки написане на всіх обличчях понуре чекання того, що от-от щось урветься — танець, ніч, ті сили, які тримали все в стані рівноваги. Вразливий гість відразу ж переконувався, що тут він не знайде того, чого шукає.

Дік це, в усякому разі, зрозумів; Він озирнувся довкола, сподіваючись поглядом зачепитися за що-небудь, що бодай на час дало б поживу якщо не розумові, то уяві. Не знайшовши нічого, знов обернувся до Колліса. Він уже пробував ділитися думками, які опосідали його, з Коллісом, але той виявився на диво забутливим і неуважним співрозмовником. Пробалакавши півгодини з Коллісом, Дік відчув, що і сам втрачає здатність мислити.

Вони випили пляшку італійського іскристого вина. Дік зблід і говорив тепер трохи голосніше, ніж звичайно. Він жестом запросив до столика диригента оркестру, негра з Багамських островів, зарозумілого і несимпатичного, і через кілька хвилин вони затіяли сварку.

— Ви запросили мене сісти з вами.

— Гаразд, і дав вам п’ятдесят лір. Так чи ні?

— Ну, дали, дали, дали.

— Отож, дав вам п’ятдесят лір, так? А ви вертаєтеся й вимагаєте, щоб я дав ще більше.

— Ви мене запросили, так чи ні? Так чи ні?

— Запросив, але я дав вам п’ятдесят лір.

— Ну, дали, дали.

Розлючений негр підвівся й пішов, а в Діка ще більше зіпсувався настрій. Але тут він помітив, що якась дівчина всміхається до нього з другого кінця залу, і відразу тіні римлян, що оточували його кільцем, зблякли і розступилися. Дівчина була англійка, білява, із свіжим рум’янцем на гарненькому суто англійському личку; вона знов усміхнулася знайомою йому усмішкою, яка, обіцяючи все, водночас говорила, що обіцянка