Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

— Сину мій, — сказав Ламме, — не кепкуй з мене, бідолахи, якому так дорого коштує наповнити свій шлунок.

— Сьогодні це тобі не буде коштувати й ліара, — мовила дама, — заходьте зараз же обидва.

— Але ж у нас є й осли, на яких ми приїхали, — зауважив Ламме.

— У стайні графа Мегема[151] буде чим нагодувати і їх, — відповіла дама.

Куховарка покинула плиту і завела Уленшпігеля й Ламме у двір з їхніми ослами, і у дворі осли зразу ж заревіли.

— Це вони, — зауважив Уленшпігель, — дають гасло, що й обід не за горами. Бідні ослики аж сурмлять з радості.

Вони обидва позлізали, і Уленшпігель мовив до куховарки:

— Якби ти була ослиця, чи захотіла б такого осла, як я?

— Якби я була жінкою, — відповіла вона, — то була б не від того, щоб мати гарного хлопця.

— Коли ти не жінка й не ослиця, то хто ж ти така? — запитав Ламме.

— Я дівчина, — відповіла вона, — а цнотлива дівчина — це не жінка й не ослиця. Зрозуміло тобі, череваню?

Уленшпігель сказав до Ламме:

— Не вір їй, вона наполовину дівчина, наполовину повія, і в кожній четвертині її сидить по два дияволи. За її шури-мури їй уже вготоване місце в пеклі на постелі, де милуватиме її сам Вельзевул.

— От капосний глузій, — мовила куховарка, — та якби матрац на тій постелі був набитий твоїм волоссям, і то я не лягла б на нього.

— А я з’їв би тебе геть усю з волоссям.

— Підлеснику, — втрутилась дама, — що ж, ти хочеш мати всіх жінок?

— Не всіх, — відповів Уленшпігель, — досить було б і тисячі, якби вони злилися в одну таку, як ти.

Дама сказала йому:

— Спочатку випий кухоль bruinbier’a, закуси шинкою, візьми собі шматок баранини, розріж цього пирога, скуштуй салату.

Уленшпігель склав руки на грудях.

— Шинка, — сказав він, — гарна річ, bruinbier — небесний трунок, баранина — божественна їжа, коли ріжеш пиріг, то аж язик тремтить у роті від задоволення, соковитий салат — це королівська страва. Але тричі блаженний буде той, кому ви на закуску дасте свою красу.

— Годі верзти казна-що, — сказала вона. — Ти спершу наїжся, негіднику.

Уленшпігель запитав:

— А чи не проказати нам спочатку Benedicite[152]?

— Ні, — була відповідь.

Ламме заскиглив:

— Їсти хочеться!

— Зажди трохи, скоро наїсися, — мовила прекрасна дама, — тобі тільки м’ясо в голові.

— І притому свіже, як моя жіночка.

Куховарка при цьому аж скривилась.

Проте всі вони добре наїлись, напились. А крім того, Уленшпігель дістав ще й вночі жадану закуску, і другого дня, і в наступні без відмови.

Осли мали подвійну порцію вівса, а Ламме подвійні обіди. Цілий тиждень він не вилазив із кухні, але втішався тільки стравами, а не куховаркою, бо мріяв про свою жінку.

Це сердило дівчину, і вона казала, що не варто обтяжувати бідну землю тому, хто тільки думає про своє черево.

А тим часом Уленшпігель і дама жили душа в душу. Одного разу вона йому сказала:

— Тілю, ти не вмієш пристойно поводитись. Хто ти такий?

— Я, — сказав він, — син Щасливого Випадку і Доброї Пригоди.

— Ти, як видно, догани собі не робиш, — мовила вона.

— Боюся, щоб інші не перехвалили, — відповів Уленшпігель.

— Хочеш стати на захист скривджених братів?

— Попіл Клаасів б’ється в мої груди, — сказав Уленшпігель.

— О, ти хлопець зух, — мовила вона. — А хто такий Клаас?

Уленшпігель відповів:

— Мій батько, спалений на вогнищі за віру.

— Граф Мегем не схожий на тебе, — сказала вона. — Він ладен залити кров’ю мою батьківщину, — адже я народилася в славному місті Антверпені. Отож знай, що він змовився з брабантським радником Схейфом послати в Антверпен десять загонів піхоти.

— Я негайно дам про це знати антверпенцям! — гукнув Уленшпігель. — Помчу, як вітер!

І він, не гаючись, вирушив. Другого дня всі городяни були вже при зброї.

Тим часом Уленшпігель і Ламме поставили своїх віслюків на одній із ферм Сімона Сімонсена, а самі мусили ховатися від графа Мегема, який наказав шукати їх усюди, щоб повісити, бо йому донесли, що два єретики їли й пили в нього.

Він був дуже ревнивий і став допитуватися про них у своєї прекрасної дружини, яка аж зубами скреготіла від гніву, плакала і сімнадцять разів зомлівала. Куховарка хоч і зомлівала, але не так часто, і присягалася спасінням своєї душі, своїм місцем у раю, що ні вона, ні пані не дозволили собі нічого зайвого, хіба що віддали рештки обіду двом голодним прочанам, що їхали верхи на зморених ослах і зазирнули в кухонне вікно.

Цього дня вони пролили стільки сліз, що аж підлога змокріла. Побачивши це, граф Мегем упевнився, що вони таки не брешуть.

Ламме і нишком не наважувався відвідати куховарку, бо вона глузувала з його любові до жінки.

Він засумував, згадуючи ситну їжу, та Уленшпігель почав носити йому ласі шматки — він пробирався у дім до графа Мегема з вулиці святої Катерини і ховався на горищі.

Якось після вечері граф Мегем сказав своїй прекрасній дружині, що вранці він виступає зі своєю кіннотою до міста Буа-ле-Дюк. Потім він пішов спати, а прекрасна дама побігла на горище і розповіла усе Уленшпігелеві.

18

Уленшпігель одягнувся пілігримом і без харчів і грошей негайно вирушив в Буа-ле-Дюк, щоб попередити городян про небезпеку. Він сподівався дорогою взяти коня в Ієроніма Праата, Симонового брата, до якого були в нього листи від принца, а звідти податися навпростець до Буа-ле-Дюка.

Вийшовши на шлях, він побачив загін солдатів і злякався за листи.

Але вирішивши, що при такій нещасливій зустрічі найкраще буде вдавати з себе дурня, він зупинився і почав бурмотіти молитви. Коли солдати порівнялися з ним, він пішов збоку і довідався, що вони йдуть в Буа-ле-Дюк.

Попереду йшов валлонський загін на чолі з капітаном Ламотом[153] і шістьма алебардниками охорони. Далі, відповідно до чину, ішов хорунжий з меншою охороною, потім профос зі своїми алебардниками і двома вивідувачами, начальник варти, начальник обозу, кат з помічниками, сурмачі й барабанщики, які зчиняли неймовірний гуркіт.

За валлонцями йшов загін фламандців у дві сотні чоловік з капітаном і прапороносцем. Загін ділився на дві центурії під командою сержантів, бувалих вояків. Центурії ділились на декурії під командою ротмістрів. Попереду профоса і його stockknecht’ів, помічників, що карали палицями винних, також вигравали сурми й гриміли барабани.

Позаду всіх, на двох відкритих великих возах, лежали, сиділи, стояли, реготали, щебетали, як синички, співали, як соловейки, їли, пили, танцювали вояцькі любки-дівиці, легкого звичаю