Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

собор, де було сімдесят престолів, безліч прекрасних картин і дорогоцінних речей, став схожий на порожній горіх. Престоли було перекинуто, статуї розбито, всі замки зламано.

Вчинивши цей погром, ті самі негідники намірилися сплюндрувати міноритську церкву, францисканську, церкву св. Петра, св. Андрія, св. Михаїла, св. Петра на Гончарній, церкву в передмісті, церкву Білих сестер, церкву Сірих сестер, церкву Третього ордену, церкву домініканців і всі інші храми й каплиці в місті. Вони похапали свічки й смолоскипи і розбіглися по вулицях.

Не було між ними ні суперечок, ні сварок, ніхто з них не був поранений під час цього великого руйнування, коли летіло каміння, уламки, скалки.

Потім вони перебралися в Гаагу, де теж скидали статуї і ламали вівтарі, але ні там, ні деінде реформати до них не приєднались[148].

В Гаазі бургомістр запитав їх, чи мають вони на те дозвіл.

— Ось де наш дозвіл, — відповів один із них, б’ючи себе в груди.

— Чи чуєте ви, signork’и і pagader'и? Дозвіл! — крикнув Уленшпігель, довідавшись про це. — Отже, є хтось такий, що може давати дозвіл чинити блюзнірства. Цікаво було б, якби до мене в хатину вдерся розбійник, а я, за прикладом гаазького бургомістра, звернувся б до нього, шапочку знявши: «Мостивий пане злодію, вельмишановний грабіжнику, вельможний шахраю, покажіть мені ваш дозвіл». Він би мені сказав, що дозвіл у нього в серці, яке жадає мого добра. І тоді я віддав би йому ключі. Поміркуйте, добре поміркуйте, кому на користь такий грабунок! Не йміть віри Червоному псові. Злочин зроблено, треба, щоб злочинці були покарані. Не вірте Червоному псові! Кам’яне розп’яття звалено. Не вірте Червоному псові!

У Мехельні голова Великої ради Вігліус[149] заявив від імені ради, що чинити перешкоди тим, хто розбиває церковні статуї, заборонено.

— Лихо нам! — вигукнув Уленшпігель. — Настали жнива для іспанських женців! Герцог, герцог іде на нас, фламандці! Море здіймається, море помсти! Бідні жінки й дівчата! Тікайте, бо закопають вас живцем! Бідолашні чоловіки! Тікайте від шибениць, від вогню, від меча! Філіпп хоче довершити криваве Карлове діло. Батько сіяв смерть і вигнання, а син заприсягся, що краще зробить з країни цвинтар і царюватиме над мертвими, аніж над єретиками[150]. Тікайте, бо кат і гробарі недалеко!

Народ слухав Уленшпігеля, і сотні родин покидали міста, всі дороги захрясли возами з манатками втікачів.

Уленшпігель ходив по країні з зажуреним Ламме, який усе шукав свою кохану.

А в Дамме коло божевільної Катліни плакала Неле.

16

У жовтні, місяці ячменю, Уленшпігель зустрівся в Генті з Егмонтом, який вертався з гулянки в благородного абата сен-бавонського. Він був у веселому настрої і замислено їхав ступою на своєму коні. Раптом він угледів якогось чоловіка, що йшов поруч нього з ліхтарем.

— Чого тобі треба? — запитав Егмонт.

— Нічого, — відповів Уленшпігель, — просто хочу вам посвітити.

— Забирайся геть! — крикнув граф.

— Не піду, — відповів Уленшпігель.

— Закортіло скуштувати нагая?

— Хоч і десять, аби лиш засвітити в нашій голові таке світло, щоб вам було видно аж до самого Ескоріала.

— Мені не світить і не гріє ні твій ліхтар, ні Ескоріал, — відповів граф.

— Зате мені, — сказав Уленшпігель, — аж пече, так хочеться дати вам добру пораду.

І він узяв за вуздечку графового коня, який почав брикатися й спинатись дибки.

— Вельможний пане, — знову почав Уленшпігель, — подумайте про те, що ви тепер он як чудово гарцюєте на коні, а ваша голова ще краще гарцює на ваших плечах, та, кажуть, король хоче припинити цей гарний танець — залишить вам тіло, а голову зніме і відішле танцювати в такі далекі краї, що ви її вже ніколи не дістанете. Дайте флорина, я його заробив.

— А нагая не хочеш? Геть від мене, зловісний пораднику!

— Вельможний пане, я Уленшпігель, син Клааса, спаленого живцем на вогнищі, і Сооткін, що вмерла від горя, їхній попіл б’ється в мої груди і каже мені, що як Егмонт, хоробрий воїн, стане зі своїм військом супроти герцога Альби, то буде втричі сильніший за нього.

— Ану геть від мене! — крикнув Егмонт. — Я не зрадник.

— Врятуй країну, тільки ти це можеш! — крикнув Уленшпігель.

Граф замахнувся на нього нагаєм, та Уленшпігель відскочив і крикнув:

— Візьміть очі в руки, візьміть очі в руки, графе! Рятуйте країну!

А одного разу Егмонт захотів пити і зупинився перед корчмою in't Bondt Verkin — «Рябе порося», де господинею була гарненька куртрейська молодичка, на прізвисько Musekin, тобто Мишка.

Граф, звівшись на стременах, крикнув:

— Пити!

Уленшпігель, який служив у Мишки, вийшов до графа, тримаючи в одній руці олов’яного кухля, а в другій пляшку червоного вина.

Граф упізнав його.

— А, це ти, вороне, що провіщаєш чорні нещастя? — промовив він.

— Вельможний пане, — відповів Уленшпігель, — коли мої пророцтва чорні, то це тому, що вони погано випрані. Але скажіть мені, що червоніше — вино, що ллється в горлянку, чи кров, що фонтаном б’є з шиї? Ось про що питав мій ліхтар.

Граф мовчки випив, заплатив і поїхав.

17

Уленшпігель і Ламме, верхи на ослах, яких їм дав Сімон Сімонсен, один із прихильників принца Оранського, їздили всюди і попереджали всіх громадян про чорні наміри кривавого короля та намагалися вивідати, чи нема яких новин з Іспанії.

Перевдягнувшись селянами, вони продавали овочі і бували на всіх базарах.

Якось, вертаючись з Брюссельського базару по Цегляній набережній, вони побачили в одному кам’яному домі, в кімнаті нижнього поверху, вродливу даму в шовковій сукні, з високими грудьми, живими очима. Щоки її аж пашіли рум’янцем. Вона говорила своїй молоденькій, свіженькій куховарці:

— Розтопи масла на сковорідці, бо я не люблю, коли підлива тужавіє.

Уленшпігель зазирнув у вікно.

— А я люблю хоч би яку, — сказав він. — На голодний шлунок піде хоч би що.

Дама обернулась.

— А це що за добродій, — мовила вона, — що суне носа до чужого проса?

— Ах, прекрасна дамо, — вигукнув Уленшпігель, — якби ми хоч якусь часинку побули з вами разом, то ви побачили б, як смачно може нагодувати невідомий мандрівець вродливу даму, що нудиться дома. — А потім, клацнувши язиком, додав: — Так би і з’їв.

— Кого? — запитала вона.

— Тебе, — відповів він.

— А він гарненький, — озвалась куховарка до дами. — Закличмо його, нехай увійде і розповість нам свої пригоди.

— Але ж їх двоє, — сказала дама.

— Другого я розважатиму, — мовила куховарка.

— Так, пані, нас двоє, — підтвердив Уленшпігель, — я і мій бідолашний друг Ламме, що не піднесе й ста фунтів на плечах, зате охоче нестиме п’ятсот їжі й