Стефані Маєр - Сутінки

він дивився на мене, в очах застиг особливий вираз.

— Що?

— Я був готовий відчути… полегшення. Ти все знаєш, немає потреби щось від тебе приховувати. Та я не очікував відчути більше. Мені це подобається. Я почуваюся… щасливим, — він знизав плечима, злегка усміхнувся.

— Я рада, — сказала я, всміхаючись у відповідь. Я хвилювалася, що він може пошкодувати про те, що розповів мені. Приємно дізнатися, що я помилялася.

Та коли його очі розгадали мій вираз, посмішка зів’яла, на лобі зібралися зморшки.

— Досі чекаєш, що я перелякано заверещу й утечу від те бе? — припустила я.

На вустах промайнула тінь усмішки, він кивнув.

— Страшенно не хочеться розбивати тобі серце, та насправді ти не такий страшний, як тобі здається. Чесно кажучи, я взагалі не вважаю тебе страшним, — природно збрехала я.

Він завмер, брови злетіли догори на знак явної недовіри. Він вишкірився широко і дико.

— Тобі справді не варто було так казати, — хихотнув він.

І завив, видобувши із глибини горлянки низький звук, губи викривилися над ідеальними зубами. Зненацька Едвард змінив позу, завмер у напівзігнутому стані, напружений, як лев перед стрибком на здобич.

Я позадкувала, не спускаючи з нього очей.

— Ти не посмієш.

Стрибка я не помітила — все відбулося занадто швидко. Просто раптом я зрозуміла, що лечу у повітрі, потім ми наштовхнулися на диван, змусивши його заїхати в стіну. Едвардові руки утворили навколо мене захисну залізну клітку — я не відчула й найлегшого поштовху, та ледве не задихнулася, намагаючись звільнитися.

У нього ж були інші плани. Він скрутив мене як м’ячик, притиснув до грудей, тримаючи міцніше за залізні кайдани. Я перелякано витріщилася на нього — схоже, він повністю володіє собою: щелепа розслаблена, сам шкіриться, очі радісно блищать.

— Що ти казала? — грайливо прогарчав він.

— Що ти найжахливіший монстр на світі! — сказала я; сарказмові трохи нашкодив задиханий голос.

— Так-бо краще, — оцінив він.

— М-м-м, — не здавалась я. — Можу я підвестися? Він розсміявся у відповідь.

— Можна зайти? — долинув із коридору м’який голос.

Я продовжувала борюкатися, прагнучи звільнитися, та Едвард лише перегрупував мене, щоб я зручніше сіла у нього на колінах. Я побачила у дверях Алісу, Джаспер тупцював позаду. Мої щоки спалахнули, а Едварду хоч би що.

— Заходьте, — досі тихенько хихотів він.

Здається, Аліса не бачила нічого незвичайного у наших обіймах. Вона заледве не танцюючи — такими граційними були її рухи — пройшла в центр кімнати і неквапливо вмостилася на підлозі. Джаспер завмер у дверях, на вигляд трохи шокований. Він втупився в Едварда, мені стало цікаво, чи залучив він своє чуття, щоб прозондувати атмосферу в кімнаті.

— Судячи зі звуків, ти збираєшся пообідати Беллою, тож ми прийшли подивитися, чи ти часом не поділишся з нами, — повідомила Аліса.

Я на мить заціпеніла, доки не зрозуміла, що Едвард радісно шкіриться — з її пропозиції чи з моєї реакції, не відомо.

— Вибачайте, не думаю, що маю достатньо, аби ділитися, — відповів він, притискаючи мене непристойно близько.

— Власне, — сказав Джаспер, мимоволі посміхаючись та заходячи в кімнату, — Аліса каже, що сьогодні вночі буде справжня гроза, Еммет хоче покидати м’яча. Ти з нами?

Поодинці всі слова були звичайними, та їхнє поєднання збентежило мене. Втім, я здогадалася, що Аліса, мабуть, утре носа будь-якому метеорологу.

У Едварда засяяли очі, але він вагався.

— Звісно, ти повинен привести Беллу, — прощебетала Аліса. Мені здалося, я помітила, як Джаспер швидко на неї зиркнув.

— Ти хочеш піти? — збуджено поцікавився Едвард, загорівшись від думки.

— Певна річ. Хіба я можу розчарувати це обличчя?

— Щоб пограти в м’яча, нам треба чекати на грім — ти побачиш чому, — пообіцяв він.

— Мені знадобиться парасолька? Трійця одночасно розреготалася.

— Знадобиться? — запитав Джаспер у Аліси.

— Ні, — впевнено відповіла та. — Злива проллється над містом. На галявині буде сухо.

— Тоді добре, — ентузіазм у Джасперовому голосі звучав природно, заразливо. Я зрозуміла, що радше згораю від нетерпіння, ніж ціпенію від жаху.

— Ходім дізнаємося, чи приїде Карлайл, — Аліса скочила з місця і помчала до дверей. Від цього видовища у будь-якої балерини гарантовано б трапився розрив серця.

— Наче ти не знаєш? — піддражнив її Джаспер. Не встигла я змигнути оком, як вони залишили кімнату. Джаспер примудрився непомітно зачинити по собі двері.

— У що ми гратимемо? — наполегливо поцікавилась я.

— Ти не гратимеш, ти дивитимешся, — прояснив ситуацію Едвард. — Ми гратимемо в бейсбол.

Я закотила очі.

— Вампіри люблять бейсбол?

— Уся Америка грає у бейсбол, — іронічно-серйозно сказав він.

Розділ 17

Гра

Коли Едвард повернув на мою вулицю, почав накрапати маленький дощик.

Досі я не сумнівалася, що Едвард залишиться поруч під час мого тимчасового перебування у реальному світі. Та потім я побачила чорну машину — припаркованого на нашій під’їзній доріжці старого «Форда» — і почула, як Едвард тихо й різко пробурчав щось нерозбірливе. Відхиляючись якнайдалі від дощових крапель, на вузенькому ґанку перед вхідними дверима, позаду батькового візка, стояв Джейкоб Блек. Коли Едвард припарковував пікап на узбіччі, обличчя Біллі могло посперечатися незворушністю з кам’яною брилою. Джейкоб утупився собі під ноги; вигляд у нього був змучений.

Тихий Едвардів голос аж пашів люттю.

— Він перейшов межу.

— Він приїхав попередити Чарлі? — здогадалась я, швидше злякавшись, ніж розлютившись.

Едвард мовчки кивнув, крізь дощ спопеляючи Біллі поглядом примружених очей.

Я ледве не знепритомніла від полегшення, що Чарлі немає вдома.

— Дозволь мені самій з цим упоратися, — запропонувала я. Чорні провалля замість Едвардових очей вельми занепокоїли мене.

На мій подив він погодився.

— Так, напевно, буде найкраще. Втім, будь обережною. Малий не в курсі.

Мене трохи зачепило оте «малий».

— Джейкоб не набагато молодший за мене, — нагадала я. Едвард поглянув на мене, гнів миттєво притамувався.

— Я пам’ятаю, — вишкірившись, запевнив він. Я зітхнула, поклала руку на дверцята.

— Затягни їх у дім, — проінструктував мене він, — щоб я міг зникнути. Я повернуся наприкінці дня.

— Пікап тобі потрібен? — запропонувала я, вигадуючи тим часом, як пояснити його відсутність Чарлі.

Він закотив очі.

— На своїх двох я дістануся додому хутчіше, ніж доповзе пікап.

— Ти не мусиш їхати, — сумно сказала я. Мій сумний вираз змусив його посміхнутися.

— Насправді мушу. Потому як відправиш гостей, — кинув він похмурий погляд на Блеків, — тобі доведеться підготувати Чарлі до знайомства з новим хлопцем, — він широко всміхнувся, демонструючи тридцять два блискучі зуби.

Я застогнала.

— Велике спасибі. У нього на вустах з’явилася моя улюблена кривувата усмішка.

— Я скоро повернуся, — пообіцяв він. Стрельнув очима на ґанок, швидко схилився, щоб поцілувати лінію переходу мого підборіддя у шию. Моє серце несамовито затріпотіло;