Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

— А вам це нащо?

— А так. Для завершеності. Хоч і не потрібно, але приємно було б знати, коли там по-татарськи байрам, а по-єврейськи піст руйнування храму. Щоб уже спокійним бути. Усе зробив, і зробив як слід. Не дурніші й ми, ніж ви були.

Я був приємно вражений. Добре міркував чоловік.

А потім вони чомусь розговорилися, він і гості, і домовилися назавтра йти разом ловити рибу, і для цієї мети встати аж о пів на третю, за годину до сходу сонця.

— Чорт, незручно, — сказав Адам, — може, у вас із Станіолевою на нас якісь плани є.

Я, щиро кажучи, зрадів, що вони не будуть свідками останнього дня наших марних потугів і намагань, нашої безславної поразки. І тому я збрехав і за Сташку, і за себе:

— Та ніскілечки. У нас завтра інші плани. Тут треба до одного дядька сходити та дещо подивитися. У нього збереглися газети й журнали часів окупації.

— Дуже цікаво, — сказав Висоцький.

— А потім… ну, треба тут один курганний могильник оглянути. Не дуже далеко звідси.

— Тим краще, — втішилися новоявлені три мушкетери від риболовлі.

І в цей час нашу щойно народжену ідилію порушив чоловік, який тільки те й робив, що плутався в мене під ногами.

Людвиг Лопотуха наблизився від села і сів на пагорку метрів за дванадцять від нас. І одразу почав свій концерт:

— Відійдіть… Згиньте… Мій дім — моя фортеця… Звірі… Кати… В усіх вас… Усі ви тичками[60] мічені. Тичками вилюднів роду людського. Байдуже… Згинете… Скоро, скоро і на вас час прийде.

«Той?» — поглядом спитав мене Лигоновський. Я мовчки схилив голову.

І тут психіатр уперше мене здивував. Перший раз у житті був я свідком, як по-справжньому треба розмовляти, як непохибно треба поводитися з розумово ушкодженими людьми.

Лигоновський встав, твердо, але неквапливо підійшов до Лопотухи, весь час дивлячись йому в очі. І сів трохи нижче, так, щоб ці очі бачити. І заговорив щось тихо, спокійно, розважливо. І дивився, дивився, ніби «навіваючи», як відомі гіпнотизери або старі баби-шептухи, котрі часом володіли цим гіпнозом мало чим гірше за Мессінга.

Дивно, істеричні нотки в голосі Лопотухи зникли, він тепер говорив також тихо і майже спокійно. Ієреміада поступилася місцем спокійній розмові, спокійним рухам рук лікаря і хворого. І ці руки по черзі лягали то на коліно, то на плече партнера.

На наших очах робилося чародійство. Ми притихли, мов приголомшені тим дивом, свідками якого були.

А хвилин через сорок Лопотуха встав, потиснув лікареві долоню і сказав майже спокійним, майже нормальним тоном:

— З поняттям ви чоловік. З розумінням… Але тут треба стерегтися і розумним. Земля заражена. Я ось також був вельми вчений, а що я тепер?

Махнув рукою і пішов. Не звичайною, трохи розхитаною, а досить твердою, стриманою ходою. На повороті обернувся, помахав рукою, зник.

Лигоновський зітхнув, підійшов і сів коло нас.

— Ну як? — спитав я.

Лікар знизав плечима, помовчав хвилини зо дві і, обводячи нас очима, почав говорити:

— Не потрапив він до моїх рук з самого початку. Давно був би здоровий. А так стосунки з рештою людей не зовсім нормальні, події місцеві. Ну, але час своє бере. Цілком можливо, що через певний відтинок часу він стане майже нормальною людиною… В усякому разі, на шляху до цього.

— Та що ж з ним таке? — спитав Гончаронок.

— Його історію ви знаєте. Страшна історія… Ну й він, кажучи популярно, щоб зрозуміли, звів довкола пам'яті немов охоронний мур. Не хоче згадувати минуле. Небезпечно. Багато людей у таких випадках геть забувають минуле життя. Настає так звана амнезія. Словом, якщо в таких не відновлюється пам'ять, — вважай, усе втрачено. Як правило, забувають навіть ім'я. З самого початку було дивно, що цей дещо пам'ятає… А це дещо відновилося в нього приблизно через місяць після трагедії. Але він усвідомив, що він не все пам'ятає, не все хоче пам'ятати. І в цьому розумінні відчував себе трохи розкутим: спробуйте візьміть ви мене, не зовсім нормального, голими руками.

— Але різне часом пам'ятав, — сказав Хилинський.

— Так. Для нього згадувати — огида й фізичний біль. І однак у свідомості, в усвідомленні збереглися острівці і такої пам'яті. Innerung insel. Внутрішні і для внутрішнього вжитку. І проте це не симуляція божевілля, придуркуватості, дезорієнтації в щоденному досвіді… Цього підробити не можна. Не можна підробити, скажімо, що взуття зняти не можна. Таке може бути тільки зі справді психічнохворими. А цей — ні. Цей не зовсім від цього світу, але ясно усвідомлює, де він, і тримає себе нормально. Що далі, то все нормальніше.

— Думаєте, може згадати все? — спитав я.

— Багато що, коли не все, — серйозно сказав він. — І цей поріг не за горами.

… Розійшлися досить рано. «Гості» пішли зі Сташкою на Білу Гору, а я вирішив сісти і, на прощання з паршивою справою, підбити підсумки. А підбивши те, чого нема, кинути все до біса, поїхати додому, вручити це «нема» Щуці і забитися на останні півтора-два місяці кудись на хутір. І працювати. А може, «дикуном» кудись на Фарос або в Перевізне, де менше людей, а тільки море та голі скелі.

Сів, поклав перед собою блокнот. Почав записувати, стараючись, щоб було по черзі.

Ну й що там було по черзі:

1) Візит стривоженого Мар'яна. Його розмова з якимсь чоловіком на виставці. Пропозиція продати книгу. (Хто був цей чоловік? Досі невідомо.)

2) Дзвінки про продаж. Вночі. Хтось ходить під вікнами. (Дзвінки від того… Гутника. Звичайний книжковий маньяк. Навіть не спекулянт… Не він ходив під вікнами. Хто — невідомо. Хтось із сусідів Мар'яна? Навряд. Міліція їх напевне перевіряла. Але тут замкнене коло. Це я не зобов'язаний мовчати перед Щукою про свої таємниці, а він… Хтось із моїх сусідів? Дурниці. Жодної відповідної кандидатури.)

3) Ольшани і рід Ольшанських. Подвійна зрада. Можливо, присвоєні й приховані скарби. (Рід вимер. Безславно. Де можуть бути скарби? Невідомо, якщо не брати до уваги неясних натяків у книзі. Фактів історії з перепадом від несамовитого багатства до досить середньої заможності. Ну, і моїх «снів», які ніяк не можна брати до уваги. Отже, нікому не потрібні ні документи, ні родові грамоти, та й такі коштовності в наш час реалізувати неможливо.)

4) Зоя. Дивна її поведінка. То відходить, то приходить. (Ну, це зрозуміло, чому. Вирішила кінчити, знаючи, що на «роман» я не піду. Але шкодувала, але її тягло до