Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Я ще не встигла розчесати волосся, як пролунав різкий дзвінок у двері. Потім — ще один. Нав’язливий, поспішний, майже панічний.
— Хвилинку, — кинула я через плече Арсенові, який ще лежав у дивані, прикрившись простирадлом, і повільно потягнувся.

Відкриваю — і ледь не випускаю ручку.
На порозі стояла Лєра. Вся розпатлана, очі — заплакані, макіяж розмазаний. В її улюбленій леопардовій блузці, яка сиділа вже зовсім недбало, і в короткій шкіряній спідниці, вона виглядала, як персонаж з фільму — неоновий хаос, який втратив сюжет.
— Карина… — вона задихалась. — Можна я побуду у тебе? Тільки годинку… тільки трохи. Я… я втекла…
Вона закашлялася і обхопила себе руками, ніби тільки зараз зрозуміла, наскільки оголеною виглядає — не тілом, а емоційно.
— Зайди, — я відкрила ширше двері. — Але я… я не одна.
Вона лише махнула рукою:
— Не переживай. Я тихо. Я просто… мені треба прийти до тями.
Вона пройшла на кухню і опустилася на табурет, як змучена актриса після спектаклю, який пішов зовсім не за сценарієм.
— Він… той, із клубу… — вона потерла щоку. — Ми сиділи в машині. А потім… він став мене тягти, цілувати… Я сказала “ні”, а він… почав лаятись. І… ударив.
Її пальці здригнулись.
— Я вирвалась, вистрибнула, босоніж. Пощастило, що таксі проїжджало повз…
Вона затулила обличчя долонями.
— Господи, Карино, як я могла бути такою дурною?
Я підійшла, обережно поклала руку на її плече.
— Ти не дурна. Просто... довірилася не тому.
Із вітальні тихо рипнули двері. Я повернула голову і побачила Арсена — у футболці, з вологим волоссям, зосередженим поглядом.
— Все гаразд? — коротко спитав він.
Лєра озирнулася на нього і відвела очі. Я кивнула:
— Так. Це моя подруга. Просто в неї… поганий ранок.
— Я зрозумів, — сказав він, і його голос був неочікувано м’який. — Якщо треба, можу поїхати.

— Ні, — відповіла я швидко, а Лєра підняла голову:
— Я не заважатиму. Буд мовчазна, як риба, правда. Мені просто треба… місце, де віддихатися.

На кухні яналила їй води, поставила перед нею.
І в той момент я відчула, як реальність повертає мені жорсткий пульс. Життя — це не тільки пристрасть, не тільки ігри з владою. Це ще й дружба, біль, вибір і підтримка.
Я поглянула на Арсена. Його погляд ковзнув по Лєрі, потім зупинився на мені. У ньому було щось нове. Розуміння?
Може, саме зараз він побачив мене інакшою.

Поки Лєра пила воду, я мершій вкрила її пледом і почула, як дзвінок телефону прорізав тишу квартири, мов лезо. Глухий, твердий звук, що одразу застиг у повітрі. Арсен витяг телефон із кишені джинсів, глянув на екран — і щелепа ледь помітно напружилась.
— Перепрошую, — буркнув він і відійшов у бік вітальні.
Я не підглядала, але чула майже кожне слово — він не особливо стримувався.
— …Я вже казав, що це не варіант! — гримів його голос. — Я не збираюся одружуватися з нею, зрозуміло? Хай він шукає іншого зятя! — Пауза. —  Я не буду жертвувати собою заради ділових інтересів! Я не підписував контракт на власне життя!

Я відчула, як Лєра за моєю спиною завмерла. Вона ковтнула повітря, наче хотіла щось сказати, але передумала.
Арсен ще щось буркнув коротко, сховав телефон у кишеню повернувся до нас. Його очі були колючі, але вже не розлючені. У них було щось… вирішене.
— Мені пора, — сказав він тихо.
Я кивнула. Вже звикла до його зникань після гучних появ.
— Дякую за чай. І… за ніч, — додав він, глянувши на мене з-під лоба. Його погляд ковзнув по Лєрі — не з осудом, а радше з повагою до її мовчання.

Я провела його до дверей. Його пальці торкнулись моєї руки на прощання.

Коли він пішов, у квартирі стало відчутно тихо. Лєра підняла на мене погляд.
— Це був… той самий Арсен?
— Той самий, — сказала я, опустившись поруч із нею.
А всередині крутилося лише одне:
«Я не збираюся одружуватись із нею»…
Чи це щось значить? Чи просто зручний вибух для слухача? Я не знала. Але точно знала одне — ця історія ще далеко не завершена.