Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Міське фентезі » Чотири подвиги, Сергій Оріанець 📚 - Українською

Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

451
3
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Чотири подвиги" автора Сергій Оріанець. Жанр книги: Міське фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 78
Перейти на сторінку:
Розділ 20. Жнива

У задзеркаллі, де час розпадався, мов пил на вітрі, Леонід почувався самотнішим, ніж у найглухіші ночі своїх походів. Слова підтримки Антуан і Софі, мов світло маяка, намагалися розігнати морок його душі, але їхні голоси гасли, не лишаючи сліду. Він кричав до Богів — «Чому? Чому? Чому?» — але всесвіт відповідав тишею, важкою, як могильна плита. Смерть вабила спокоєм, але що таке смерть? Чи не був він уже мертвим, блукаючи в цьому химерному задзеркаллі, де немає плоті, де біль — лише відлуння спогадів, а думки гудуть, мов рій у порожньому вулику?

Леонід сидів на межі буття й небуття, тримаючи ключ дракона — холодний шмат металу, що втратив магію, але зберіг красу витвору. Навколо нього гуділи тіні, що не мали форми, — шепіт піску, якого ніколи не торкалися руки, і відлуння вітру, що не знав дерев. Задзеркалля було не місцем, а сном, де кожен крок відгукувався порожнечею, а кожен подих розчинявся в холоді вічності. Що означає бути живим? У світі живих життя було в теплі сонця, в солі моря на губах, у стукові серця. Але тут, у задзеркаллі, він був лише мислячим духом, потоком свідомості, що кружляв у безкрайній порожнечі. Чи можна назвати це життям, якщо немає можливості творити, торкнутися чи вплинути, бути присутнім у світі, крім думок, яких ніхто не чує? Мислення — дар чи кайдани? Якщо я думаю, значить, існую, але чи існування — це життя? Може, жити — це горіти в іншому, любити, боротися, залишати слід, якого не зітре вічність? У задзеркаллі він був в’язнем власного розуму, і ця думка розривала його, як меч, що вічно завис над головою. Чи не є життя чимось більшим, ніж його думки — зв’язком, що долає порожнечу, вогнем, що палає навіть без плоті?

Куди поділися Дайя, Вортімер, Енріке? Їхні постаті розтанули, мов тіні на світанку. Дайя, чий сміх колись розтинав бурі, Вортімер, що ніс у серці тягар пророцтв, Енріке, чий меч співав гімни морю — їхні голоси лунали в його душі, але задзеркалля ховало їх у своїй безодні. Чи знайшли вони шлях до світу, де сонце торкається шкіри, чи стали лише відлунням, як він? Може, вони осягнули таємницю, розірвали пута задзеркалля й повернулися до світу живих? Але як? Чи не в самому прагненні жити ховається його сенс — не в меті, а в русі, не в тріумфі, а в надії? «Чому я досі тут?» — шепотів Леонід, і ключ дракона раптом здригнувся в його невидимих руках. Він завис, як колись на острові Синього Місяця, коли світ здавався сповненим обіцянок. Руни спалахнули, мов зірки, що падають у безодню, і з їхнього сяйва виткалися слова, що бриніли в просторі. Повітря стиснулося, і перед ним постав старець — той самий, чиї очі на острові бачили крізь пелену часу, а голос був наче шепіт хвиль і відлуння грому.

Леонід не відчув страху, лише повагу. Цей старець для нього був мудрецем, якому всесвіт відкрив свої закони — провідником, що знав більше, ніж міг збагнути смертний.

— Чи готовий ти до нового життя, Леоніде? — спитав старець, і його слова пронизали задзеркалля, мов промінь крізь імлу. — Чи готовий сплатити ціну за свої вчинки?

Леонід спробував заговорити, але думки закрутилися вихором — від дня, коли блискавка спалила храм при його народженні, до пісків, що поглинули його в пустелі. Він тремтів, невидимий самому собі, і ледве видушив:

— Я спробую.

Старець кивнув, і в його погляді була глибина океану.

— Чому ти гнався за славою, якщо вона — лише тінь на піску?

Леонід заплющив очі, яких не мав, і побачив себе юним, п’яним від материних слів про обраність.

— Я вірив, що слава — це міст через небуття, нитка, що зв’яже моє ім’я з вічністю. Але кожна перемога розсипалася, мов хмара на вітрі. Я гнався за тінями, бо боявся світла правди — що справжнє життя не в імені, а в серцях, які воно зігріло.

— Хто ти без свого меча? — слова старця були м’якими, але різали, як лезо.

Леонід торкнувся порожнечі, де колись висів клинок.

— Без меча я — лише відлуння, привид у задзеркаллі спогадів. Але чи був я кимось із мечем? Воїн, цар — це маски, що я носив. Десь у глибині живе хлопець, що мріяв обійняти море, слухати зірки. Може, жити — це скинути маски й знайти того, ким ти є насправді?

— Чи знаєш ти межі світу, який прагнув об’єднати?

Леонід похитав головою, і його думки стали морем, безкрайнім і невблаганним.

— Я креслив карти своєї нової імперії, але не бачив глибин. Кожен народ — як книга, написана таємною мовою, кожна душа — загадка. Я думав, сила єднає, але вона лише дробила. Межі світу — це межі моєї душі, і я лише вчуся їх шукати. Чи не в цьому суть — йти, не знаючи кінця?

Старець ступив ближче, і його присутність була мов ковток повітря в безмовному просторі.

— Всесвіт шукає людського серця, Леоніде. Його закон — відповідати на любов справедливістю, милосердям і смиренням. Чи здатен ти на це?

Леонід замислився, і його думки потекли, мов ріка крізь віки.

— Справедливість, милосердя, смирення… Ці слова — мов дзвони в тумані. Я рубав ворогів, не знаючи їхніх душ, будував трон на попелі. Але якщо життя — це відповідь на любов, я хочу навчитися цьому. Хочу, щоб мої руки сіяли зерно, що проросте, а не смерть. Жити, знаходити радість і любити, навіть коли душа розривається від болю. Чи не в цьому сенс буття — знаходити щастя попри страждання?

Старець усміхнувся, ця усмішка, мов відблиск першого світла, що народжується з мороку, кликала Леоніда до правди, яку він боявся торкнутися. Чи була вона знаком прощення, чи віддзеркаленням його власної надії, що тліла в глибині душі?

— Сенс життя — не в щасті, а в тому, щоб знайти причину жити, навіть у стражданні, — голос старця був тихим, мов шепіт листя.

Леонід глянув на старця.

— Гадаю, ти маєш рацію: щастя — лише птах, що зникає, щойно простягаєш руку. Але страждання відкриває іскру, що не гасне. Жити — не ховатися від болю, а знаходити в ньому причину творити. У задзеркаллі я лише думки, але якщо я прагну нести любов і добро іншим, чи не стає це життям? Сенс — у зв’язку, що перетинає прірву порожнечі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 72 73 74 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири подвиги, Сергій Оріанець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (3) до книги "Чотири подвиги, Сергій Оріанець"
Микола
Микола 12 червня 2025 14:07

🛡️ «Це не роман. Це дзеркало для тих, хто не боїться в нього дивитись»
Я читаю небагато художньої літератури. Але «Чотири подвиги» Сергія Оріанця взяв із цікавості — і не зміг відірватися.

Це не просто історія про чоловіка, який проходить випробування.
Це історія про кожного з нас, коли нас кидає життя між страхом, вибором і честю.
Про те, що іноді найбільша битва — це не з мечем, а з власною тінню.

 
💬 Відверто:
Я не пам’ятаю, щоб якась українська книга так по-чоловічому чесно говорила про біль, втому, обов’язок і внутрішню силу.
І це написано не пафосно. А сильно. Просто. Прямо в серце.

 
📦 100 000 примірників першого накладу були розпродані за місяць.
Це не хайп. Це — влучання в точку.

 
📌 Якщо ви втомилися від «легкого чтива» — ця книга поверне глибину.
📌 Якщо ви шукаєте, що означає бути справжнім, — ця книга покаже.
📌 Якщо вам потрібен герой без маски — він тут.

 

Андрій Портнов
Андрій Портнов 12 червня 2025 19:41

Як кава з перцем: несподівано сильно, тепло і трохи боляче.

Олександр Палій
Олександр Палій 16 червня 2025 09:33

Щойно закрив останню сторінку "Чотирьох подвигів" Сергія Оріанця, і досі не можу зібратися з думками. Ця книга – як удар блискавки: різкий, яскравий і залишає тебе трохи ошелешеним. Персонажі – живі, наче поруч, а їхні історії рвуть душу. Антуан і Леонід змусили мене задуматися, що таке справжній подвиг у нашому світі. Це не просто фентезі, це про нас, про вибір, про те, як ми падаємо і встаємо. Емоції ще вирують, але одне точно – ця книга залишиться зі мною надовго. Дякую, Сергію, за цю подорож!