Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

Одного разу з’їхалися до них гості і ввечері розмовляли про різні незрозумілі, дивні і нез’ясовані випадки, які легко можуть бути визнані за так звані надприродні, де очікується вплив на наше життя вищих нематеріальних сил. Кожен розказував якусь свою пригоду у цьому роді. Був серед гостей і відставний майор Василь Варфоломійович Зотиков. Він зауважив, що міг би дещо і про себе розказати, але не хоче, щоб його запідозрили в брехні. Скільки не просили його — залишався непохитним, але потім погодився, що перекаже свою історію у листі до мене. Через тиждень я одержав від нього листа такого змісту.

«Виконую обіцянку, яку дав минулої п’ятниці. Слухайте і роздумуйте, вельмишановний пане, але не осуджуйте: моя розповідь може бути нерозумною і нецікавою, зате правдивою.

Я народився в одній із приволзьких губерній від шляхетних і небідних батьків. Був у нас в маєтку великий двір із садом, численна челядь, панський будинок на двадцять покоїв, оранжерея і теплиця, які складали разом зимовий сад, даруючи сім’ї задоволення сидіти серед зелені о тій порі, коли надворі бувають сльота, мороз і завірюха. Я не був одинаком у батьків‚ бо мав ще двох сестер.

Коли мені виповнилося п’ять років, я мав видіння. Мати і нянька розповідали, що одного разу, граючи з дітьми в саду, я показував ручкою на вишневий кущ і говорив, що звідти дивиться на мене білява дівчинка і вабить до себе. Ніхто більше її не бачив‚ а потім дівчинка зникла. Але згодом це видіння повторилося там само‚ а втретє — в будинку, і це вже я добре пам’ятаю. Була світла зимова ніч. Я прокинувся. Лежачи в своєму дитячому ліжечку, я кинув погляд у вікно, освітлене повним місяцем, і побачив за склом личко білявої дівчинки. Раніше, коли вона являлась мені у саду, я її не боявся, а навпаки, весело усміхався; тепер же вона дивилася на мене крізь скло з таким сумним виглядом, що я злякався і скрикнув. Няня, що спала в моїй кімнаті, прокинулася; видиво зникло.

— Що з тобою, паничу? — спитала няня. — Що з тобою, моє серденько?

— Он! Геть! Онде! — кричав я, показуючи ручкою на вікно.

— Що там? — дивувалася няня. — Вікно, більше нічого!

— Дитинка якась щойно дивилася у вікно, дівчинка! — говорив я.

— Господь з тобою, — хрестила мене няня, проказуючи молитви. — Хто там дивитися міг? Від вікна до землі високо. Неможливо звідти сюди влізти, і сходів немає! Яка сюди дівчинка забереться! Що ти, серденько! Та й нині зима, ич який лютий мороз. Господь з тобою!

І продовжувала мене хрестити. Вранці няня усе розповіла моїй матері, що, як провінційна поміщиця, не була вільна від різноманітних марновірств. Наскільки я міг тоді помітити, матінка тривожилася. За обідом вона переповіла це батькові моєму, а той сказав, що читав десь, ніби діти нерідко мають видіння. Але після цього я вже не бачив білявої дівчинки.

Коли мені виповнилося одинадцять років‚ батьки відвезли мене у губернське місто і віддали до пансіону‚ який утримував один француз. Найприємнішими днями і годинами тих підліткових років, коли я вчився у пансіоні, були зимові і літні вакації. І ось на третьому році на­вчання‚ коли я розкошував удома вже біля двох тижнів‚ в останній день 1830 року, що відходив у вічність‚ до нас наїхали гості. Все це були родини сусідніх поміщиків; багато кого з них я знав раніше, але тут з’явилося і нове для мене сімейство панів Сентябрьових, які недавно купили маєток за десять верст від нашого. Ввійшов пан з круглим червонуватим лицем, а з ним — пані в шовковій сукні і з ознаками ще не зів’ялої миловидності. Лакей саме зняв з неї оксамитове синього кольору хутро. Вона вела за руку біляву дівчинку. Як тільки глянув я на цю дівчинку, то відразу і пізнав ту‚ що мені являлася у видінні за шибкою в морозну ніч і у вишневих кущах в саду. Тепер уже не в мареві, а наяву побачив я це личко. Якщо можна з чимось порівняти його, то хіба з личками серафимів, що підтримують престол Господній. М’яке, тонке, блискуче, як китайський шовк, волосся дівчинки спадало пасмами на білі відкриті плічки, її голубі очка світилися невимовною добротою і разом з тим чимось таким, чого назвати я не маю слів, хіба скажу: шляхетністю, привабливістю, але все це, відчуваю, буде не те, що б мені хотілося сказати! Вся її постава так приковувала мої очі, що, здавалося, ніяка сила не була в стані відірвати їх від неї; дивлячись на неї, мені було і незвичайно солодко і — страшно! Та чому ж страшно? Тому, що мені тоді ж мимоволі лізла в голову думка, що доведеться — і дуже швидко — розлучитися з блаженством, яке охоплювало мою істоту, коли я дивився на неї!

— Ось вам моя дочка, Фаїночка, — сказала пані моїй матінці, підводячи до неї дівчинку, — я привезла її до вас, хай познайомиться з вашими дітьми.

Мати моя розцілувала Фаїночку і сказала:

— Полюби, мила Фаїночко, моїх діток, а вони, я упевнена, полюблять тебе як рідну! — Потім, звернувшись до гості, мати моя додала: — Дай Боже, дорога, високошановна Маріє Савівно, щоб між нашими дітьми зав’язалася така ж дружня прихильність, яка, сподіваюся, вже існує між нами.

Обидві пані зі зворушенням потиснули одна одній руки. Я поцілував ручку Марії Савівни.

— Прекрасне, чарівне у вас дитя! — сказав мій батько панові. — Які ви щасливі, вельмишановний Осипе Акиндіновичу, що Бог вам послав такого ангелика!

Гість відповів:

— Ваше щастя повніше за моє. У вас четверо таких