Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

десь годину. Погода була тепла. Він, імовірно, заховав мотоцикл у кущах і викурив цигарку. Якщо поблизу нікого не було, міг навіть ризикнути й разок зануритись у воду. Якщо до того часу ніхто б не появився, він нашкрябав би нам звісточку й залишив її (може, разом з акуратно загорнутими в газету журналами та солодощами) на вершечку Спостережного Пункту, на розгалуженні під платформою. Я здогадувалась, що так може бути, – він уже робив так раніше. За цей час я могла завиграшки дійти з Полем до села, а потім непомітно вшитись і повернутися сюди. Я не скажу Кассі й Ренетт, що приїздив Томас. Сама думка про це викликала вибух зловтішної радості. Я уявляла його обличчя, осяяне усмішкою, призначеною лише мені. З цією думкою я фактично погнала Поля до села, вчепившись своєю гарячою рукою в його прохолодну.

Площу перед фонтаном уже наполовину заповнили люди. Ще більше людей виходило з церкви: діти тримали свічечки, старші дівчата були вбрані у вінки з осіннього листя, купка молодиків щойно зі сповіді – і серед них Ґійом Рамонден – підморгували юнкам, щоб потім пожати нову копу гріховних думок. Зрештою, свято врожаю якраз для цього пасувало, і після нього варто було очікувати ще на дещо… Я побачила Кассі й Ренетт, які стояли трохи окремо від юрби. На Ренетт було червоне фланелеве плаття й намисто з ягід, а Кассі жував глазуровану булочку. Ніхто з ними не розмовляв, усі наче обходили їх стороною. Ренетт сміялася, і то був високий різкий скрик морського птаха. Неподалік від них стояла мати, тримаючи в руках кошик з випічкою та фруктами. Серед святкового натовпу вона мала аж надто похмурий вигляд, її чорна сукня і сірий шарф виділялися на фоні квітів і прапорців. Я відчула, як поруч зі мною напружився Поль.

Групка людей біля фонтана затягнула бадьору пісню. Там був Рафаель, і Колетт Ґодін, і дядько Поля – Філіпп Ур’я, з невдало зав’язаним на шиї жовтим шарфом, й Аньєс Петі в недільній сукні, шкіряних черевиках та вплетеними у волосся ягодами. Я пам’ятаю, як на секунду її голос вивищився над усіма – непрофесійний, проте чистий і милий. І я відчула, як по потилиці пробіг холодок, ніби привид, на який вона незабаром перетворилась, передчасно пройшовся по моїй могилі. Я досі пам’ятаю слова, які вона виспівувала:

A la claire fontaine j’allais me promener

J’ai trouvé l’eau si belle que je m’y suis baignée

Il y a longtemps que je t’aime

Jamais je ne t’oublierai.[49]

Томас – якщо то справді був Томас – уже мав доїхати до Спостережного Пункту. Але Поль, здавалося, і не думав іти в гущавину натовпу. Натомість він дивився на мою матір, яка стояла через дорогу від фонтана, і нервово кусав губи.

– Ти ж казала, що її тут не буде, – дорікнув він.

– Я не знала, – відбрехалась я.

Якийсь час ми стояли й дивились, як пригощаються інші люди. Навколо фонтана на столах були розставлені глеки з сидром і вином, та й багато жінок, як моя мати, стояли біля церковних воріт із хлібцями, бріошами й фруктами. Я відмітила, що мати тримається окремо, а наїдки, які вона так старанно готувала, зацікавили лише декількох людей. На її обличчі застигла байдужість. Тільки руки видавали її – білі нервові руки, що сильно стискали ручку кошика. На фоні її блідого обличчя вирізнялись закусані до білого губи.

Я розхвилювалася. Поль, схоже, і не збирався нікуди йти від мене. Якась жінка – здається, то була Франсін Креспін, сестра Рафаеля – простягнула Полеві кошик з яблуками, але, побачивши мене, стисла губи: усі добре знали про напис на курнику.

З церкви вийшов священик. Лагідні блакитні очі отця Фромана блищали від радості, що люди всі разом; на дерев’яній палиці він ніс позолочене розп’яття, що майоріло, як трофей. Позаду нього два вівтарні хлопчики тягли статую Діви Марії на золотистій підставці, прикрашеній ягодами й осіннім листям. Учні недільної школи зі своїми свічками вишикувались у невеличку процесію та заспівали гімн врожаю. Дівчата стали чепуритися й усміхатися навсібіч. Я помітила серед них і Ренетт. Потім з’явився жовтий трон королеви врожаю, його з церкви винесли два молодики. Це була всього лише солома з підголівником і підлокітниками, сплетеними з кукурудзяного бадилля, та із сидінням з опалого листя. Але на якусь мить, коли його освітило сонце, він здався мені золотим.

Біля фонтана в очікуванні стояло з десяток дівчат підхожого віку. Я пам’ятаю кожну: Жаннет Креспін у надто тісній сукні для першого причастя, руда Франсін Ур’я з розсипом ластовиння, яке не могло стерти ніяке вмивання з висівками, Мішель Петі з туго заплетеними косичками та в окулярах. Жодна з них не варта була й нігтя Ренетт. І вони теж про це знали. Я зрозуміла це з того, як вони дивились на неї із заздрістю та підозрою, а вона стояла трохи окремо від інших, у червоному платті, з розпущеним волоссям, у яке були вплетені ягоди. Утім, в їхніх очах було ще й задоволення, бо ніхто б не проголосував за Ренетт Дартижан на цьогорічному обранні королеви врожаю. Не цього року, враховуючи чутки, що кружляли навколо нас, мов зів’яле листя на вітру.

Заговорив священик. Я слухала його з усе більшим нетерпінням. Томас. Мабуть, там чекає. Треба було йти, якщо я не хотіла з ним розминутися. Поль стояв поруч зі мною і витріщався на фонтан з тупуватим напруженням на обличчі.

– Це був рік численних випробувань… – його голос заколисував, як віддалене овече бекання. – Але ваші віра та сила, як і завжди, допомогли нам пережити його.

Я бачила, що люди в натовпі відчувають те саме нетерпіння, що й я. Вони вже прослухали довгу проповідь. Тепер настав час для коронування королеви врожаю. Для танців і гульби. Я побачила, як якась дитина поцупила з материного кошика шматок пирога й похапцем, жадібно відкушуючи, зжерла його.

– Тепер настав час для свята.

О, це було вже щось. Натовп зашушукався, пробіг нетерплячий схвальний шепіт. Отець Фроман також це відчув.

– Я тільки прошу вас у всьому дотримуватися міри, – промекав він. – І пам’ятати, кого ви вшановуєте і без кого не було б ані врожаю, ані свята…

– Та досить уже, отче! – прокричав грубий і радісний голос десь з боку церкви. Отець Фроман напустив на себе ображений і сумирний