Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

вигукнув хлопець, — який тоді сенс? Якщо забути про обов’язок, добро і красу, навіщо нам народжуватися на світ?

— А відповідь на це запитання нам підкаже величний Схід, — усміхнувся Кроншоу.

Він вказав на двох людей, котрі тієї миті відчинили двері кафе й зайшли всередину, принісши із собою холодний порив вітру. Це були левантійці, волоцюги, що продавали дешеві килими, і кожен із них ніс у руці якийсь згорток. Був недільний вечір, тож у кафе було людно. Продавці ходили між столиками, і в тяжкому, переповненому людськими запахами і сірому від тютюнового диму повітрі від них віяло якоюсь загадкою. Чоловіки були вбрані в поношене європейське вбрання й потерті шуби, але кожен мав на голові феску. Їхні обличчя посіріли від холоду. Один із продавців був чоловіком середніх років із чорною бородою, а другому, одноокому юнакові з обличчям, поцяткованим глибокими шрамами від віспи, було не більше вісімнадцяти. Вони пройшли повз Філіпа і Кроншоу.

— Аллах величний, і Магомет пророк його, — поважно промовив письменник.

Старший чоловік наблизився до них із раболіпною усмішкою, наче дворовий пес, який вже звик, що його лупцюють. Скоса глипнувши на двері, він швидким рухом нишком показав їм порнографічну картинку.

— Невже це ти, Маср-ед-Діне, александрійський крамар, чиї товари твої привезені з Багдада? О, любий дядечку, а твій одноокий юний друг, невже я впізнаю у ньому одного з трьох царів, про яких Шехерезада оповідала своєму володарю?

Усмішка крамаря стала ще чарівнішою, попри те що він не зрозумів жодного слова, і чоловік, наче фокусник, витягнув звідкись скриньку з сандалового дерева.

— Ні, покажи нам безцінні тканини східних майстрів, — продекламував Кроншоу, — щоб мені написати мораль і прикрасити легенду.

Левантієць розгорнув червоно-жовту вульгарну, жахливу, гротескну скатертину.

— Тридцять п’ять франків, — повідомив він.

— О, мій любий дядечку, руки самаркандських ткачів не знали цієї тканини, а фарби для неї не змішували в баках Бухари.

— Двадцять п’ять франків, — принижено всміхнувся крамар.

— Її виготовили в казковій країні, а може, навіть у Бірмінґемі, місці, де я народився.

— П’ятнадцять франків, — просив бородатий чоловік.

— Йди собі своєю дорогою, друже, — кинув йому Кроншоу. — Нехай дикі віслюки спорожняться на могилу твоєї бабці по матері.

Незворушно, але вже без усмішки, чоловік перейшов зі своїм крамом до наступного столика. Письменник повернувся до Філіпа.

— Вам доводилося колись бувати в музеї Клюні?[194] Там можна побачити перські килими найвишуканіших відтінків, а чарівне хитросплетіння візерунків тішить і дивує око. У цих візерунках прихована вся загадковість і чуттєва краса Сходу, троянди халіфа та винний келих Омара[195]; спершу ви побачите лише це. Ідіть та подивіться на ці перські килими, й одного дня вам відкриється відповідь.

— Ви розмовляєте загадками, — пожалівся Філіп.

— Я просто п’яний, — пояснив Кроншоу.

46

Філіп виявив, що життя в Парижі зовсім не таке дешеве, як його переконували, і до лютого витратив мало не всі свої заощадження. Гордість не дозволяла йому звернутися до опікуна, до того ж він не хотів, аби тітка Луїза довідалася, що йому скрутно, адже був переконаний, що вона спробує надіслати йому трохи своїх грошей, а він добре знав, що залишилося в неї небагато. За три місяці він стане повнолітнім і володітиме невеличким капіталом. А тим часом Філіп намагався протриматися, продавши кілька дрібничок, які успадкував від батька.

Саме у ці дні Лоусон запропонував Кері винайняти разом маленьку студію, що недавно звільнилася, на одній із вуличок, які вели до бульвару Распай. Коштувало приміщення дуже дешево, а ще там була кімната, де можна було обладнати спальню. До того ж Філіп щоранку йшов до школи, а Лоусон міг безперешкодно користуватися студією. Спробувавши кілька студій, юнак дійшов висновку, що найкраще йому працюється на самоті, і запропонував найняти натурника на кілька сеансів на тиждень. Спочатку Філіп вагався, остерігаючись високої ціни, але друзі підрахували витрати, і виявилося (вони так хотіли мати власну студію, що порахували все дуже прагматично), що винаймати її лише трохи дорожче, ніж кімнату в готелі. Хоча комірне і плата concierge за прибирання коштували більше, можна було заощадити на petit déjeuner[196], готуючи його самостійно. Минулого чи позаминулого року Філіп відмовився б жити з кимось у кімнаті, оскільки соромився своєї деформованої ноги, але тепер уже не ставився до цього так хворобливо. У Парижі кульгавість не здавалася чимось суттєвим, і попри те, що сам Філіп не забував про неї ні на мить, він більше не думав, що інші люди не можуть відвести від неї очей.

Молоді люди переїхали, купили два ліжка, умивальник та кілька стільців і вперше відчули збудження від володіння чимось. Вони так перехвилювалися, що опинившись у ліжках у квартирі, яку могли тепер назвати своєю домівкою, не могли заснути і теревенили до третьої ранку. Наступного дня, коли вони розпалили камін, зварили каву і випили її у піжамах, друзям стало так весело, що Філіп ледве встиг на заняття в «Амітрано» об одинадцятій. Він був у чудовому настрої і кивнув Фанні Прайс.

— Як вам ведеться? — радісно поцікавився він.

— А вам що до того? — огризнулася дівчина.

Філіп не втримався і розреготався.

— Не перегризіть мені горлянку. Я просто намагався бути ввічливим.

— Мені ваша ввічливість ні до чого.

— Гадаєте, доцільно зі мною теж посваритися? — спокійно запитав Філіп. — Ви вже й так майже ні з ким не розмовляєте.

— Це моя справа, хіба ні?

— Аякже.

Він узявся до роботи, час від часу замислюючись, чому Фанні Прайс поводиться так вороже, і дійшов висновку, що вона йому абсолютно не подобається. Як і решті людей. Усі навколо намагалися не зачіпати її, остерігаючись гострого язика: і в очі, і позаочі дівчина казала огидні речі. Однак Філіп почувався таким щасливим, що йому не хотілося, аби на нього ображалася навіть міс Прайс. Він скористався методом, який раніше частенько допомагав упоратися з її поганим настроєм.

— Послухайте, чи не могли б ви підійти й подивитися на мій малюнок. У мене там жахлива плутанина.

— Дякую, але я можу витратити свій час на щось цікавіше.

Філіп здивовано витріщився на дівчину, адже єдине, що вона охоче робила, — давала поради. Фанні Прайс продовжувала далі, низьким, грубим від люті голосом:

— Тепер, коли Лоусон пішов зі студії, ви вирішили, що можна миритися зі мною. Ґречно дякую. Ідіть пошукайте собі іншого помічника. Я не підбираю чужі недоїдки.

Лоусон мав вроджений інстинкт педагога. Варто йому було щось дізнатися, одразу страшенно хотілося поділитися цим із кимось; а оскільки він навчав інших із