Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

те відповіла?

— Хтось категорично заперечив: мовляв, не треба — на все воля Божа, а більшість пригадала, що нині корону польську носить швед, до нього носив угорець, а перед тим француз попустував та й утік. Тому ідея з новим королем припала козакам до душі.

— І?..

— Ну що ж, ідея сподобалася, а пропозицій, кого королем обрати, не було.

— А що ж Северин? Мовчав, виходить? — поцікавився князь.

— Та ні, не мовчав. Сказав лише, мовляв, раніше сейм вибирав королів з Європи, а зараз треба б вибрати свого, щоб розумів потреби нашого народу. Це він на вас натякав, ваша світлосте... І тут хтось із старшин раптом вигукнув: «А якщо тобі, Наливайку, стати нашим королем?! Гадаю, так і треба». Северин і відповісти навіть не встиг, як уся старшина вже дружно підхопила: «Хай живе король Наливай! Хай живе цар Наливай!»

— Отак от всі і кричали?!

— Ну так, ваша світлосте, просто всі разом...

— А хіба ми домовлялися, що королем стане Северин?!

Дем'ян хотів щось відповісти, але так і завмер із широко роззявленим ротом.

— Відповідай–но, телепню, коли тебе запитує наймогутніший магнат у всій Речі Посполитій!

— Ні, ваша світлосте, не було такої угоди. Однак же нам...

— І кому це — «нам»?!

Костянтин Василь знов затремтів від напруги, почервонів і настовбурчив вуса. Дем'ян перелякався ще більше й промимрив:

— Але ж це само собою вийшло... Адже скільки разів бувало так, щоб проводир армії сходив на престол...

— Не станемо уточнювати, як часто таке траплялося, — князь зітхнув. — Зараз важливо лише одне: ви обидва... так–так, тепер вже не один дурень Северин, але саме ви обидва вирішили, що королем повинен стати ватажок козацького війська.

І зібравши воєдино все своє презирство до цих телепнів, князь Острозький з непередаваним презирством мовив:

— Оце ж додумалися блазні чортові — цар Наливай!..

Дем'ян цього разу заговорив плутано. Ніс якусь нісенітницю про силу й розмах їхнього бунту, про глибину довіри й широту любові козаків до Северина. Старий же князь до його пустопорожньої балаканини не дослухався. Костянтин Василь думав про те, яка ж це жахлива річ — отак попустити їх.

Недарма ж кажуть люди: примусь дурня Богові молитися, він і лоба розіб'є. Варто було тільки підкинути ідею про руського короля двом дуркуватим братам, Северину й Дем'яну, як вони негайно ж оголосять королем не когось іншого, як нетямковитішого з братів — Северина! Про якого негайно почали складати всілякі небезпечні пісеньки. Які за допомогою всяких волоцюг вже зараз розлітаються по всій Україні... Не виключено, що через цю прикру помилку зійде нанівець весь геніальний задум князя.

Хоча, з іншого боку, добре, що старий князь не відкрив братам своєї мрії — стати руським королем. Інакше саме на нього, на князя Острозького, ополчилася б уся шляхта... а можливо, і сам король?! Тоді вже точно порятунку не буде, бо для збереження трону його королівська величність Сигізмунд ІІІ Ваза піде на все. Зараз король накинеться на Наливайка. А міг би затіяти війну з ним самим. Або навіть з усіма магнатами Острозькими...

Втім, поки що зарано панікувати. Мабуть, зараз справу ще можна врятувати. Потрібно якнайшвидше відрядити Дем'яна назад до Северина — і нехай удвох міркують, як повернути під контроль ситуацію в козачому війську. А пісенька?.. Що ж, це всього лише дурнувата пісенька.

Отже, терміново відіслати Дем'яна до брата! Як там називається містечко, до якого Наливайко повів козаків — здається, Речиця?..

Селище Речиця, воєводство Київське, початок січня 1596 року

— То що ж змусило тебе просто посеред зими полишити землі литвинів[74] і терміново прийти сюди?

Наливайко зміряв королівського коморника оцінюючим поглядом, немовби вирішуючи, повідомляти йому якусь важливу таємницю або ж утриматися від цього, потім вимовив з легкою усмішкою, що потонула в пишних вусах:

— А що іще могло змусити мене повернутися, як не підготовка до покатоличення християн через богомерзенну унію, що її відступники хочуть проголосити в Бересті[75] вже майбутньої осені? Не в образу тобі кажу, пане коморнику... але нам зраджувати віру нашу православну зовсім ні до чого! А тому унії я перешкоджу, як тільки зможу. І люди мої те ж саме сказали: веди нас, Северине, щоб відстояли ми віру батьків і дідів наших у всій її чистоті, щоб не довелося нам віддавати іновірцям на наругу святинь наших!

Вислухавши настільки відверте визнання пана вільного отамана, Ян Мєшковський відвернувся, намагаючись сховати мимовільний осуд, що проступив на обличчі, і невиразно мовив:

— Ага, он як...

— Та отож, пане коморнику! Ображайся, не ображайся — справа твоя.

— З чого ти взяв, нібито я ображаюся?

— А чого ж тоді очі відводиш?

Мєшковський не відповів. Наливайко ще раз посміхнувся у вуса:

— Якщо не відповідаєш — отже, я правду сказав. Правду, пане коморнику, що поробиш...

— І оце правда?

— Тобто що?..

Отаман спочатку не зрозумів, про що йдеться, але коморник із значущим виглядом мотнув головою убік шинку, з розкритих дверей якого долинала хвацька пісня:

Ой, був собі цар на нашій землі, Та не такий, як кругом іншиї царі: Не знали