Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

Він говорив це, дивлячись просто на Терезу, і в ці слова намагався вкласти якнайбільше презирства. Досі він сподівався, що все якось з’ясується, однак після такого поводження геть занепав духом.

— Годі вже, — промовила Тереза. — Мене аж нудить. Ходімо до перевалу, сховаємося всередині й поспимо. Ввечері почнемо перехід.

Заговорила темношкіра дівчина, яка запихала Томаса в мішок:

— А з цим що? Стільки годин його волочили.

— Не хвилюйся, ми його вб’ємо, — озвалася Тереза. — Вб’ємо саме так, як нам веліли. Це буде карою за те, як він повівся зі мною.

Томас не розумів, що Тереза хотіла сказати своїм останнім реченням. Що він такого їй зробив? Але мозок мов заснув, а вони йшли і йшли і йшли, вочевидь, прямуючи назад до табору групи «В». Дорога повсякчас вела вгору, і ноги вже горіли. Гола скеля ліворуч надійно затуляла від сонця, але навіть у тіні все було сухим і гарячим. Довкола лежав лише бурий порох. Дівчата дали Томасу трохи води, але здалося, що вона до краплі випарувалася, ще не досягнувши шлунка.

До великого заглиблення у горі на східному боці дійшли якраз тоді, коли сонце повисло в зеніті. Одразу стало зрозуміло, що дівчата тут облаштували табір і просиділи день чи два в печері, що веде в надра скелі десь на сорок футів. Серед наметів Томас помітив кострище і купку сміття біля виходу. На загін чекали всього три дівчини, а отже, ловити Томаса група «В» вирушила майже в повному складі.

З луками і стрілами, ножами і мачете? Нісенітниця якась. Вистачило б кількох людей.

Дорогою Томас дещо довідався: темношкіру звали Гаррієт, а ту, що постійно крутилася біля неї, рудувато-русяву, з білосніжною шкірою, — Соня. І судячи з усього, до прибуття Терези вони були за головних. Поводилися як старші, однак в кінці усе узгоджували з Терезою.

— О’кей, — заговорила Тереза, — прив’яжімо його он до того бридкого дерева, — вказала вона на білий як кістка дуб, давно вже всохлий, який проте досі чіплявся корінням за кам’янистий ґрунт. — І слід би його нагодувати, по почне скиглити і не дасть нам поспати.

«Не дуже тонко зіграла», — подумав Томас. Байдуже, які в Терези наміри, але говорить вона вже геть якісь нісенітниці. Томас не міг позбутися відчуття, що починає її ненавидіти, — хай що вона казала на початку.

Він не пручався, коли його прив’язували до дерева поперек грудей, залишивши руки вільними. Потім вручили кілька зернових батончиків і пляшку води. Ніхто не розмовляв з ним, не дивився йому в очі. Здавалося, дівчат гризуть докори сумління. Наминаючи батончик, Томас уважно оглядав табір: його мешканці вкладалися спати. Щось тут було не так.

Тереза, схоже, зовсім не прикидається. І не прикидалася. Невже все відбувається з точністю до навпаки порівняно з тим, що вона йому казала: змусила вірити їй, а насправді її план…

Томас аж здригнувся, згадавши напис на табличці біля спальні Терези: «Зрадниця». Досі Томас про це й не думав. Тепер усе прояснюється.

«БЕЗУМ» — ось хто тут головний. Ці люди — остання надія обох груп на виживання. Якщо вони і справді наказали їй убити Томаса, чи вчинить вона так? Чи готова врятуватися у такий спосіб? І що такого Томас їй зробив поганого? Може, «БЕЗУМ» промив їй мізки? Змусив розлюбити його?

Та ще татуювання на шиї і таблички в місті. Татуювання попереджало про смерть, таблички запевняли, що справжній ватажок — Томас. Табличка біля спальні застерігала про небезпеку.

Й ось Томас безпорадний, припнутий до дерева, а дівчата всі озброєні. Це просто чудово.

Зітхнувши, Томас покінчив з батончиком; тепер він почувався трохи краще. І хоча не бачив загальної картини, але знав, що близький до розгадки. І що втекти не вийде.

Гаррієт і Соня, не спускаючи з Томаса очей, влаштували собі постіль неподалік. І знову в їхніх поглядах Томас помітив той самий винуватий вираз. Отже, можна поборотися за життя за допомогою красномовства.

— Ви ж не хочете мене вбивати? — запитав він таким тоном, ніби спіймав дівчат на гарячому. — Ви кого-небудь убивали раніше?

Гаррієт саме готувалася покласти голову на валик зі згорнутих простирадл. Почувши Томасове питання, вона підвелася на лікті.

— Якщо вірити Терезі, то ми зі свого Лабіринту втекли на три дні раніше, втратили менше людей і прикінчили куди більше гріверів. Думаю, вбити одного нікчемного хлопця не набагато складніше.

— Подумайте про докори сумління.

Томас сподівався, що бодай ця думка має їх трохи охолодити.

— Переживемо, — Гарріет показала Томасові язика — реально показала язика! — а тоді опустила голову й заплющила очі.

Соня сіла, схрестивши ноги. Здається, їй зовсім не хотілося спати.

— В нас немає вибору. «БЕЗУМ» сказав, що це — наше єдине завдання. І якщо його не виконати, то нас не пропустять до прихистку. Ми помремо в пустелі.

— Ага, я зрозумів, — стенув плечима Томас. — Жертвуєте мною заради власного порятунку. Дуже шляхетно.

Соня втупила в Томаса довгий погляд, і хлопець ледь його витримав. Нарешті дівчина лягла і розвернулася до нього спиною.

Підійшла Тереза з перекошеним од злості обличчям.

— Ви про що базікаєте?