Володимир Кільченський - Присмак волі

пестощі двох зачарованих одне одним людей. Андрій у сріблястому небесному світлі глядів на чарівне створіння, що хотіло ласки та його влади над ним, і тоді він несамовито та ненаситно злився з жінкою в єдиному раюванні. Тіло Поліни давно не відчувало повного володаря, і вона кожною клітинкою свого тіла сприйняла Андрієве кохання як щось неминуче та вічне, всією своєю сутністю злилась із цим чоловіком, котрий осяяв собою жорстокість довкілля.

Невимовне щастя буття охопило їх обох, і тільки місяць, який ніби ненароком заглянув у віконце, став свідком свята кохання. Вони не відчували плину часу, обом не хотілося бути порізно, і, граючись один з одним, знову та знову зливались в єдиній насолоді, віддячуючи ночі теплом палкого кохання. Уже і срібляний місяць відійшов від віконечка, далі мандруючи по небосхилу, крадькома заглядаючи на інші нічні події, а Андрій з Поліною все ще не могли насититися жагою кохання та святом спільної наснаги.

Коли в обителі їхніх пристрастей трохи посвітлішало від вранішньої зорі, їхні стомлені тіла пригорнулися одне до одного та й полинули у солодкий сон...

Уже не перші півні співали, коли прокинулася Поліна, яка спала, поклавши голову на груди Андрія. Вона обережно піднялась і, затримавшись, милувалася дужим чоловіком, який посміхався уві сні. Зловила себе на думці, що знову хоче прилягти на його груди та хоч на деякий час продовжити своє коротке жіноче раювання поряд із ним, який став таким рідним їй чоловіком.

Андрій прокинувся від легкого лоскотання на обличчі і, відкривши очі, побачив маленьку Соломійку, яка грайливо водила біля його носа пір’їнкою та пхикала від задоволення.

— От зараз упіймаю і заколю тебе, заколю... — грайливо вимовив Андрій і піднявся з ліжка.

Дівчинка хутко вибігла з хати, і він, швидко одягнувшись, вийшов на подвір’я, де вже панував пізній ранок. Побачив Поліну, яка закінчувала подавати до столу гарячий сніданок — з кашею та яєчнею на салі.

— Так оце, поки козаки сплять, ти вже й сніданок приготувала? От я лежень невдячний! — посміхнувся Андрій і, взявши коромисло та дерев’яні цебра, пішов до криниці.

Облив себе повним цебром холодної води, струшуючи залишки сну та дивовижу цієї ночі. Чи не примарилось йому це все?

Коли підійшов з водою до господині, вже все було готове до сніданку, і мала Соломійка сиділа з ложкою напоготові.

— Давайте вже поїмо, матусю. Хай і козак іде їсти з нами... — весело промовила Соломійка, і Андрій з Поліною присіли до столу.

Усі зголодніли, тож досить швидко впоралися з їжею. Мала зовсім посміливішала і залізла на коліна до Андрія, попросила поколихати її, як на конячці. Поліні сподобалось, що Соломійка не цурається їхнього гостя, і з вдячністю та любов’ю поглядала на забавки Андрія з дитиною. Незабаром почулися голоси хлопців з Гусакової десятки, і Андрій, крикнувши, щоб його почекали, став збиратися до козацького табору.

— Мені, Полінко, треба сходити в табір, дізнатися, як буде далі, а увечері знову прийду до вас, — поспішно мовив Андрій.

Він поцілував Поліну, а малу підняв на руках і підкинув декілька разів на її велику радість, та й вийшов на вулицю.

— Здорові були, хлопці! — весело привітався до своїх Андрій, і всі разом заспішили за місто, до табору.

Там кипіла робота по підготовці до подальшого походу, а коли він почнеться, ніхто не знав. Побіля їхнього куреня сиділи обозні і Павло з Саньком Голотою. Побачивши Андрія, піднялися для привітання. Підлужний радо потиснув руки, запитав із посмішкою:

— Ви хоч ночували в таборі, залицяльники? А я вас не дочекався в місті.

— Та був гріх, пізненько прийшли, тож не стали вночі шукати, людей турбувати. Добре виспатись і під возом, — весело відповів Павло.

Санько також розцвів у посмішці. Очі заблищали, і він ствердно кивнув головою.

— Ми, Андрію, такого дива, як оці дівчата з Шаргорода, не бачили і, мабуть, не побачимо, бо кращих немає по всьому світі, — додав Санько, а тоді, трохи замислившись, продовжив: — Хвала Богу, що мене визволили від татар, зустріну своїх спасителів — в ноги упаду!

Андрій засміявся, радіючи успіхам козаків на парубоцькому терені, і всі пішли провідати своїх трьох друзів — коней. Після огляду коней почали готувати заряди, гострити шаблі, а після обіду випрали біля озерця одежину.

Ближче під вечір троє козаків нетерпляче поглядали на сонце, яке сьогодні начебто й не поспішало до обрію. І от, коли спека нарешті спала, доповіли пану десятнику про вечірню прогулянку до міста з ночівлею у Шаргороді. Андрій сказав, що проведе хлопців та облаштує на ночівлю поряд зі своїм постоєм, на що Петро дав згоду, махнувши рукою:

— Ідіть, козакуйте... Ваше діло молоде!

Знову трійця друзів вирушила до міста. Підлужний привів хлопців до місця їхнього постою, а сам, перетнувши вулицю, зайшов на подвір’я Поліни. Першою його зустріла Соломійка, яку Андрій пригостив загребою. Мала приязно посміхнулася і, подавши ручку, повела до матері, яка поралась у саду — збирала яблука та дульки для сушки на узвар.

Поліна радо привітала Андрія, в її очах світилися теплота і ніжність до свого гостя. До вечора ще був час, і Андрій спитав, де у них заступ та сокира. Скинувши сорочку, пішов лагодити перекошений тин, а Соломійка, радо стрибаючи, поспішила за ним. Поліна поглянула їм услід, і скупа сльоза скотилася по її щоці. Промайнула думка: «Хочеться татка дитині, а його немає на світі... Хто ж захистить сиротинку мою?..»

До вечора