Ірина Тетера - Київ — New York

З виставкою нового художника в листопаді прилетів Пол.

Я зустрічала його в аеропорті. На мені була бежева кашемірова сукня, яка щільно облягала мій круглий живіт. Через це або через мою нову зачіску він пройшов повз, не впізнавши мене. А потім торкався мого живота й темних прядок волосся, що спадали на обличчя, немов переконуючись, що це справді я.

Ми обідали з ним у «Космополіті». За вікном щільним потоком мчали машини, розбиваючи калюжі. Вода покірно розходилася в сторони, як море за велінням Мойсея. Офіціант поставив перед нами дві філіжанки кави. Я замовила без кофеїну. Чого тільки не буває в нашому фальшивому житті! Кава без кофеїну, сигарети без нікотину, пиво без алкоголю, усмішки без щастя.

— Олег не може мати дітей. — Пол розмішував цукор, що лежав на щільній молочній пінці.

Я чекала цієї розмови.

— Ти маєш рацію.

— Навіщо ти ламаєш стільки життів відразу?

— Бо любов не вічна.

— А що вічне, біс забирай?! Досить цієї комедії! Досить розповідей про вічність і вдячність!

У його голосі я чула злість, і це здивувало мене. Він відкинув ложку, і кавові краплі розлетілися по столу. Люди за сусідніми столиками обернулися. Ми говорили англійською, тому мені залишалося сподіватися, що їм не вдалося розібрати, про що йде мова.

— Я не можу зрозуміти тебе, Алісо. Може, досить сипати цими відмовками? Він має право знати. Ти вбила його, розумієш? Але ще можеш воскресити.

— Ти не скажеш йому. — Я взяла Пола за руку. — Ти правий. Річ в іншому. Олег... він погрожував мені, що якщо я вирішу піти... — Я замовкла.

— Ми зможемо захистити тебе.

— Будь ласка... Подумай про Джастіна. Про школу. Про Кейт. Я не маю права ризикувати життями всіх вас. І тем паче її життям. — Я поклала руки на живіт, вимовляючи останню фразу.

— Я вмію зберігати секрети.

— Це дівчинка. — Я гладила свій живіт.

Він мовчав. Він довго мовчав перед тим, як продовжити розмову. Він знав Олега. Він розумів, що я маю на увазі.

— Ти вигадала ім’я?

— Ні. — Я була вдячна йому за розуміння.

— Його маму звали Вероніка. З наголосом на другому складі.

Я відчула легке ворушіння під своїми долонями.

— Їй подобається! Їй подобається це ім’я. — Пол відвернувся до вікна.

Того дня прийшов п’ятий лист.

Він починався з незмінного:

«Дорога Алісо!

Тебе немає зі мною вже півроку. Півроку я не чую твого голосу, не бачу твоїх очей і не відчуваю твого запаху. Це зводить мене з розуму. Але, всупереч смутку й розпачу, я далі живу. На відміну від Діккенса, у мене ще є надія, що колись я відчиню двері, а на порозі будеш ти. Хоча інколи мені здається, що поява Марі на його порозі значно вірогідніша.

Але поки людина жива, все можна змінити. Ти ніколи не відповідаєш мені, але я знаю, що ти читаєш мої листи. Я відчуваю це. Набираючи кожен рядок, я уявляю, як світиться твоє обличчя, коли ти торкаєшся поглядом моїх слів. Аліса всміхається...

Я перебрався в той будинок, що дістався мені у спадок. Добре, що тут вистачає роботи, і мені вдається ненадовго залишити затерті до дірок спогади про тебе. Останнім часом ти перестала мені снитися. Тому мені тепер складніше заснути. Кейт привезла мікстуру, вона в’язка й гірка. А сни після неї нагадують чорну яму. Провалюючись у неї, я перестаю відчувати. І хоча біль, який живе в мені після твого від’їзду, мучить дедалі сильніше, стає ще гірше, коли це почуття притупляється. Наче я втрачаю частину себе. Дуже важливу для мене частину.

Гуляючи змерзлими пляжами Нью-Йорка, я креслю на холодному мокрому піску твоє ім’я. Вчора я повірив, що час можна повернути назад. Я написав на стіні у своїй кімнаті зеленим фломастером «квітень». Багато разів, обписавши всю стіну. Але це нічого не змінило, і той квітень, коли ти прийшла до мене, назавжди залишився в минулому.

Алісо, мені дуже бракує тебе.

Я кохаю тебе».

Перед від’їздом Пол запитав:

— Ти читаєш його листи?

— Знаєш про листи? — Я була здивована.

— Трохи. Він часто пише?

— По одному на місяць. — Я дивилася вдалину.

— Що ти відчуваєш?

— Я кохаю його.