Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

прийдеть ся таки чи скорійше чи пізнїйше поклонити ся козакам, як прийде потреба. А тим часом зайняв ся справою, яка задавала польським плянам болючійший удар, ніж які небудь козацькі своєвільства.

69. Київ стає центром культурного українського житя

В польських кругах досі знали Сагайдачного як сміливого і щасливого войовникана Українї знали ще щось: про його прихильність до справ української церкви і освіти, до всього того що тоді для України було житем національним. Як вихованець Острозької школи—чоловік близький інтересам тоїдшньої освіти й книжности, Сагайдачний підтримував близькі зносини з церковними і ученими кругами київськими, де тодї було богато його близших земляків Галичан, і там знали, що на Сагайдачного, на його поміч і поміч війська Запорозького можуть рахувати в усякій потребі українського народнього житя.

Се була хвиля незвичайно важна в історії українського житя. Київ, що кілька століть пролежав в забутю, все більше й більше забуваючи колишнє своє культурне і національне значіннє,—раптом відродив ся до нового.

В XVI віцї се була звичайна собі погранична кріпость, де стояла військова залога, тулило ся трохи міщанства й иньшого стану людей під охороною замку, і тільки старі руїни, а серед них кілька зацїлї-лих монастирів: в першій лїнїї славний Печорський, потім Пустинсько-миколаівський (тепер так званий Малий Миколай) і Михайлівський нагадували колишню славу Київа. Але і в сих монастирях вигасала потроху память колишнього їх культурного значіння, книжности і учености. На архимандритів та ігуменів, як знаємо, попадали люде, які спромогли ся заплатити королеви і великому князеви добре чолобитє, а нї в голові їм були справи наукові й освітні, і величезні матеріальні засоби сих монастирів, що володЇли незмірними маєтками, жертвуваними протягом стількох поколїнь, — росхапували ся або йшли на сите й пяне житє монахів.

Заведеннє унїї змусило українське громадянство звернути особливу увагу на ті церковні позиції, які ще зістали ся в православних руках: треба було вирвати їх з впливів правительства і подбати про те, щоб сі позиції були обсаджені людьми відповідними. Печорський монастир був найсильнїйшою, найбогатшою і значить— найважнїйшою з тих позицій; громадянство звернуло на нього пильну увагу, після того як Никифор Тур оружною рукою оборонив його від нападів унїатів По його смерти (1599) на се місце вибрали ігуменом Єлисея Плетеницького, ігумена монастиря лещинського (на Білоруси), що підчас берестейського собору показав себе як визначний і завзятий патріот. Про сього чоловіка мусить бути вдячна память в українськім народї, бо велико заважив він в пізнїйшім українськім житю. Був родом з Галичини, з-під Золочева. з дрібної місцевої шляхти; подробиць з його житя майже ніяких не знаємо. Коли дістав ігуменство печорське, був ще чоловік не старий, мав коло 50 лїт. В документах чуємо, як він боронить маєтности монастирські від чужих рук, маємо жалї монахів печорських на нього і иньшу старшину монастирську, що вони „не знать куди подївають монастирські гроші": мабуть Плетеницький зачав уймати трохи видатки на сите і пяне житє черцїв, обертаючи на потреби культурні. Видко, зміркував, що тут під захистом козацького війська, яке знов почало приходити до сили і вже не раз давало поміч київським Українцям в тісних обставинах, можна розпалити нове огнище українського культурного і національного житя Отже заходив ся коло збирання засобів на се.

Коштом монастирським Плетеницкий купує друкарню Балабанів— заведену владикою ґедеоном в його маєтку Стрятинї (коло Рогатина), коли він був посварив ся з брацтвом львівським; потім вона лежала закинена, поки Плетеницький „воскресив друкарню припалую пилом", як каже похвальне слово йому, і перевізши до Киіва, пустив в рух коло р. 1615 (перша книжка вийшла з неї р. 1616). Ще перед тим заходив ся він позбирати до Київа людей книжних, учених, з тих же своїх країв галицьких. В тім часї, коло р. 1615—6 бачимо ми в Київі вже цілий ряд освічених і учених людей з Галичини, як от пізнійший митрополит Іван Борецький (Бірецький, з Бірчі), Захарія Копистинський— учений історик церковний, братанич перемишльського владики. Лаврентий Кукіль, по латини Зизанїй, бувший дідаскал (учитель) львівської школи, славний автор українського словаря Беринда, що працював у Балабанів при друкарні і з нею разом мабуть перекочував до Київа— і богато иньших. Будучи першою особою в православних кругах київських, Плетеницький мав змогу приміщувати своїх учених земляків не тільки в Печорськім монастирі, а і на ріжних иньших духовних позиціях Київа. Разом з сим кружком однодумців, маючи добру заручку у свого земляка і однодумця Сагайдачного, що в тім часї виступає на чолї козацького війська, зачинає Плетеницький в тих роках 1615 6 ширшу культурну і організаційну роботу-саме тодї як Сагайдачний вийшов на гетьманство, може і не перший вже раз.

Разом з тим, як засновувала ся друкарня печорська, завязувало ся брацтво в Київі. Гальшка Гулевичівна, богата шляхтянка київська, жінка маршала мозирського Стефана Лозки, записала свій грунт у Київі на Подолі, де скупляло ся житє київське (бо Старий Город стояв майже пусто). Призначала його на просвітні завдання: на заснованнє монастиря, при нїм школи „длядїтей шляхетських і міських", „гостинницїдля страчників віри православної". Слідом засновано брацтво, котре мало зайняти ся здійсненнєм тих плянів: його „упис" (уставу) списано з кінцем 1615 року, і в нього вписало ся „безчисленно" народу всякого стану, з місцевого духовенства (перед усім з того кружка Плетеницького, що був певно властивим провідником того діла), також з української шляхти і міщанства. Вписав ся в се брацтво і гетьман Сагайдачний з усїм військом козацьким; тим способом приймало військо нове брацтво й його культурні заходи під свою опіку і прибирало собі право скрізь і всюди виступати його заступником і покровителем. Маючи такого оборонця на місцї, українське громадянство київське не журило ся ніякими властями й сміло й енергічно розвинуло свою культурну роботу, шо сю глуху дїру, якою перед тим був Київ, раптом зробило центром національного українського житя.

Новозасноване брацтво зараз же зєднало ся з фундацією Гулевичівни і на пожертвованім нею ґрунті заснувало брацький монастир Богоявлення і при нїм зараз же заложило брацьку школу. Борецький, бувший дідаскал львівський, став її першим ректором і поїхав зараз до Львова закупити книжок і всього потрібного для школи; мабуть тогож року (1617) почато й науку. Печерська друкарня, відложивши всяку иньшу роботу, спішно випустила часословець, першу тодїшню учебну книгу—„аби вдоволити потребі шкільній в православнім городї Київі", як пише в передмові Плетеницький. Школу ведено за прикладом львівської: про науку в грамотї патр. Теофана читаємо, що вчили тут „грецько-словянського і латино-польського письма". Одною з перших книжок закуплених для