Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

збурений астрал, або це грос тішив біса в ребрі, розважаючись нишком, але Месроп Серкіс за такої якості зв’язку нагадував упиря-богатиря після місячної дієти.

Лексикон голови цілком відповідав зображенню.

— Згною! Звільню! Без вихідної допомоги!

Анрі про себе раділа відкритості зв’язку. Нехай некроти відчують. Мабуть, у цьому будуарі справжніх страхів зроду-віку не бачили. З невеличким запізненням вона згадала, де перебуває, і розчаровано зітхнула.

Бачили.

Ну й добре, запас кишеню не тягне.

— Нездара! Овал Небес, хто взяв на службу цю тюху?! Завалити елементарний арешт! Драконячий викидень, отрути мені, отрути! Дурепа!!!

З подальших сентенцій начальства стало ясно, що напарники вігіли, яка проштрафилися з невдалим арештом, уже встигли постраждати за батьківщину: Прочанина вхопила холера, а Холеру відправили на примусову прощу. Обох — із занесенням.

— Із позбавленням прав! Без права листування!

У відношенні самої Генрієтти Кукіль — дурепи й тюхи — робилися відповідні висновки. Є відомості, що вона — тюха й дурепа — симпатизує підозрюваному Мускулюсу. Можливо, перебуває з ним у безладному й протиприродному любовному зв’язку. Мантиса й малефік: гримуча суміш, солодка парочка. А тому начальство припускає свідомий витік відомостей і організацію втечі, що є справою підсудною.

— Мантикора? Щур ти корабельний! Гарпія!

Ні, Месроп був чудовий.

— Два дні! Ти повертаєшся з арештованим, або не повертаєшся зовсім!

— Я… вони запиту вимагають…

— Два дні! З арештованим! І то ще подивимося на предмет службової відповідності…

— Запит! З найвищим підписом! Інакше…

— Ти в мене у ворожки підеш! На базар! Я тобі ручку позолочу, безрукій…

Голова утер піт, що градом котився по щоках, удав, начебто лише зараз помітив присутність гросмейстера Ефраїма, і тоном, шорстким, як наждак, додав:

— Прошу посприяти.

Астрал здригнувся, зв’язок обірвався.

Анрі помітила, що в неї тремтять пальці. Месроп був великим майстром: некролог у минулому, розумник-Кликуша потай вплів у лайку два-три вербальні «кренделі», і цього цілком вистачило, щоб тіло вігіли відгукнулося хворобливим тремором. Хотілося вірити, що для більшої правдоподібності товстун не вплів чого-небудь із відстроченою дією. Знепритомнієш тут — місцеві до смерті залікують…

Гросмейстер Ефраїм дивився на вігілу зі співчуттям.

І — що найнеймовірніше! — Наама Шавазі теж.

— Він завжди був грубіяном, — зауважила Сестра-Могильщиця, й Анрі не стала розпитувати, звідки Наама знайома з головою Тихого Трибуналу. Мабуть, добро разом творили. — І жононенависником. Голубонько, що ви скажете про гостьовий статус? Я маю на увазі, для вас? Тимчасово, поки гроза вляжеться… Тузи обов’язково домовляться, рано чи пізно, а ми підтвердимо, що весь цей час ви чесно намагалися видряпати в нас блудного пана Мускулюса. І не ваша провина, що ми свято дотримувались закону гостинності. Ефраїмчик дасть свідчення, я напишу пояснювальну, стряпчий оформить належним чином, поставить печатку…

— Гонорар? — діловито поцікавився Терц.

— Подвійний. З преміальними та понаднормовими.

— Поставки судової земельки? Ексклюзивно для мене?

— Що?!

— Ех, хазяєчко! Усе б нічого, а тільки на всякого мудреця, самі розумієте… Коли суддівський у засідання йде, йому в кишеню треба земельки сипнути — зі свіжої могилки, по якій чарівник босоніж ходив. І тричі вичитати: «Всі питання на нашу користь!» Тоді будь-який вирок у тебе в кишені! То як щодо земельки?

— Зробимо, — завірила Сестра-Могильщиця. — Сама особисто босоніж пройдуся. Або Ефраїма пустимо гуляти. Потім хоч граблями гребіть! — Вона повернула чарівну голівку до вігіли. — Слово честі, дорогенька, я до вас із усією душею. Повернетеся назад у славі й силі. Ще дякуватимете.

Ось уже в чому-чому, а в цьому Анрі не сумнівалася.

— До речі, про ворожок… Ви за основним профілем хто? Піфія? Сивіла? Люміносернер?

— Мантиса. Факультет загальної мантики з відзнакою.

— М. н. к.?

— Так.

— Тема дисертата?

— «Бронтологічний аналіз гроз наприкінці весняного циклу».

— Кваліфікаційний атестат одержали до служби в Трибуналі?

— Атож… — несподівано для самої себе Анрі схлипнула.

— Ну-ну, любонько! — засмутився гросмейстер Ефраїм, намотавши на палець довгий локон. Пористий ніс мага ледь почервонів, виказуючи чутливу душу, схильну до співчуття. — Навіщо ж так! Повірте, ви ще побачите небо в діамантах! У вашому юному віці… Значить, кажете, мантиса?

Старий обмінявся поглядами із красунею-некроманткою.

— Як ви подивитеся, пані, якщо ми тимчасово залучимо вас із колегою Андреа до одного надзвичайно цікавого проекту? В обмін на гарантії?

Він не сказав, які саме це будуть гарантії. Але Анрі кивнула, не перепитуючи. Двозначне запитання в поєднанні з трьома кільцями сивого волосся на вказівному пальці та горщиком герані в кутку — до швидкого розв’язання проблем. Якби герань зривали, це натякало б на швидку втрату невинності, а якби поливали — обіцяло б клопітне виховання дорослої дочки. Але, на щастя, рослині дали спокій, перевівши в розряд непрямих ознак ділової удачі. Хвала Вічному Мандрівцеві. Будемо сподіватися, запропонований проект не передбачатиме зачаття вігілою-небіжчицею від лейб-шкідника у розквіті його професійних якостей.

Адже від чурихського гроса всякого сподіватися можна.

* * *

Зубний біль довелося довго вмовляти, перш ніж суворий пан змінив гнів на милість. Однак щойно барон стулив повіки, знадвору почувся стукіт — ні, гуркіт, шалений ґвалт! — немов у ворота клієнтели, розгойдавши колоду на ланцюгах, ломилася ціла армія доблесних загарбників.

— Відкривай! Швидко!

— Іду, іду…

— Скоріше! Свіжого коня мені!

— Ніяк неможливо, ваша милість. Всі коники в роз’їзді. Останнього для королівського гінця тримаю — йому ранком у дорогу.

Голоси наблизилися: напевно, горлатого поквапника впустили нарешті у двір.

— Плачу! Вдвічі!

— Та я б із радістю… Немає коників…

— Втричі!

— Та хоч мене сідлайте, ваша милість… Я повезу, рачки…

— Брешеш, негіднику! Он, під накриттям!

Стійла в стайні не вистачило, і частину коней дійсно залишили під накриттям, благо ночі стояли ще теплі.

— Це не мої, ваша милість. Камбар-біз, Конячий Бог свідок — не мої!

— Гей, виродки! За ворітьми лайтеся! Ти ба, занадилися репетувати під вікнами… Чесних людей розбурхувати…

Конрад упізнав хрипке каркання Аглаї Вертенни.

На крик баби ні запізнілий скандаліст, ані клієнталь не звернули уваги, сперечаючись на підвищених тонах. «Це вони даремно, — подумалося баронові. — Не буди лихо, поки спить тихо…»

Як у воду дивився.

— …купую!

— …не продаю!..

— …а я купую!..

— …та хоч на колоді скачіть, ваша…

— …ось цю кобилу! Митю!

— Агов, ти! Легіню облізлий! Я до тебе звертаюся, бовдуре. Зачепиш нашу кобилку, задушу. Стули пельку й котися пішки. Втямив?

Переконавшись, що заснути однаково не вдасться, Конрад зітхнув, вибрався з постелі й виглянув у вікно. Надворі панувала глупа ніч. Біля навісу мерехтів смолоскип, а може, лампа, кидаючи тьмяні відсвіти. У них насилу вгадувалися дві невиразні тіні. Роздивитися, чи приїжджий справді «легінь», до того ж «облізлий» — чи це просто художня фігура мовлення старої