Стівен Кінг - Зелена миля

Я розповів їм про свою інфекцію — як вона поверталася, як боляче було (крізь вікно я показав на дрова, за які мусив триматися того ранку, коли біль поставив мене на коліна) і як він повністю щез, коли Коффі мене торкнувся. І більше не турбував.

Багато часу моя розповідь не забрала. Коли я замовк, вони ще трохи сиділи й обмірковували почуте, а паралельно жували сендвічі. А потім Дін сказав:

— У нього з рота щось чорне вилетіло. Наче жуки.

— Точно, — підтвердив Гаррі. — Спочатку вони були чорні. А потім побіліли й зникли. — Він обвів нас задумливим поглядом. — А я вже й забувся про це, чорт забирай. Якби ти, Поле, не зачепив цю тему, я б і не згадав. Хіба це не дивно?

— Нічого дивного чи незвичного в цьому нема, — сказав Брутал. — Коли люди стикаються з чимось непізнаним, вони найчастіше так і реагують. Забувають. Людині нема великої користі з того, щоб пам’ятати безглузді й незрозумілі речі. То що, Поле, коли він тебе зцілив, жуки теж вилітали?

— Так. Я думаю, то була хвороба… біль… рана. Він забирає їх, а потім випускає назад у повітря.

— І там воно вмирає, — сказав Гаррі.

Я знизав плечима. Бо не знав, померло воно чи ні. Не певен був, чи це навіть має значення.

— Він висмоктав із тебе хворобу? — спитав Брутал. — Бо з миші наче висмоктував, так це все виглядало. Рани. Ну… ти розумієш. Смерть.

— Ні, — відповів я. — Мене він просто торкнувся. І я відчув. Якийсь розряд, ніби електрика, але не боляче. Хоча я не помирав, просто боліло.

Брутал кивнув.

— Доторк і подих. Усе так, як про це торочать проповідники в лісовій глушині.

— Славімо Ісуса, Господь-бо Могутній, — сказав я.

— Не знаю, чи Ісус має з цим щось до діла, — уточнив Брутал, — але мені здається, що Джон Коффі — могутня людина, без сумніву.

— Гаразд, — озвався Дін, — якщо ви кажете, що так і було, я вам вірю. Несповідимі шляхи Господні, і чудеса Свої Він являє по-різному. Але як з усім цим пов’язані ми?

Що ж, а ось і важливе питання, чи не так? Я набрав повні легені повітря й розповів їм про свій задум. Вони приголомшено слухали. Навіть Брутал, який любив почитувати журнальчики з історійками про маленьких зелених людців із космосу, — і той мав приголомшений вигляд. Коли я замовк цього разу, мовчанка була значно довша. І ніхто не жував жодних сендвічів.

Урешті-решт тихим розсудливим голосом Брутус Говелл сказав:

— Якщо нас піймають, ми втратимо роботу, Поле. І нам ще дуже пощастить, чорт забирай, якщо станеться тільки це. Бо можемо загриміти у блок А як гості штату, будемо плести сумочки й попарно митися в душі.

— Так, — кивнув я. — Усе може бути.

— Я розумію твої почуття, трохи розумію, — вів далі Брутал. — Ти знаєш Мурза краще, ніж ми… він не тільки твій начальник, а ще й друг… і про його дружину ти високої думки…

— Вона найприємніша жінка з усіх, яких ви можете лише сподіватися зустріти, — підтвердив я, — а для нього вона взагалі цілий світ.

— Але ми не знаємо її так добре, як ви з Дженіс, — сказав Брутал. — Розумієш, Поле?

— Вона б вам сподобалась, — запевнив я. — Ну, сподобалась би, якби ви познайомилися до того, як ця гидота запустила в неї пазурі. Вона багато робить для общини, добра подруга, релігійна. А головне — вона весела. Була колись веселою. Вона б вам таких історій понарозказувала, що аж сльози б від сміху потекли. Але я не через це все хочу її врятувати, якщо це ще можливо. Те, що з нею відбувається, знущання, чорт забирай, просто знущання. Для очей, і вух, і душі.

— Дуже шляхетно з твого боку, але я сильно сумніваюся, що тобою саме це рухає, — сказав Брутал. — Я думаю, це пов’язано з Делом. Ти хочеш урівноважити чимось його смерть.

Він мав рацію. Авжеж, мав. Я знав Мелінду Мурз краще, ніж інші, але, може, не аж так добре, щоб просити їх ризикувати заради неї роботою… чи навіть свободою. Та й своєю роботою і свободою, якщо вже на те пішло. У мене було двоє дітей, і найменше у світі Божому мені хотілося, щоб дружина була змушена писати їм листи з новиною про те, що їхній батько на лаві підсудних за… а як це буде називатися? Я й сам точно не знав. Сприяння і спільництво у спробі до втечі — так, мабуть, найближче до істини.

Але смерть Едуарда Делакруа була найпотворнішою і найбруднішою з усього, що я бачив у своєму житті — не лише на роботі, а взагалі, — і я був до неї причетний. Ми всі були до неї причетні, бо ми дозволили Персі Ветмору залишитися. Попри те, що знали — він жахливо не підходить для роботи в такому місці, як блок Е. Ми зіграли в цю гру. Навіть начальник Мурз був до неї причетний. «Яйця Делакруа підсмажаться незалежно від того, буде Ветмор у команді чи ні», — сказав він. Може, й по заслузі, враховуючи скоєне миршавим французиком. Але Персі не просто підсмажив яйця Делакруа. Він вирвав коротунові очі з очниць і спалив його кляте обличчя. А чому? Тому, що Дел був шестиразовим убивцею? Ні. Все тому, що Персі обмочив штани, а миршавий кейджен мав нахабство над ним посміятися. Ми взяли участь у кошмарному діянні, і Персі воно зійде з рук. Він переведеться у Браяр-Рідж, щасливий, як молюск у приплив, а там на нього чекає ціла божевільня, наповнена психами, на яких можна вправлятися в жорстокості. З цим ми нічого не могли вдіяти. Але, може, було ще не пізно змити трохи багна з власних рук.

— У моїй церкві це називають спокутою, а не врівноваженням, — сказав я, — але, напевно, все зводиться до одного й того самого.

— Ти справді думаєш, Коффі міг би її врятувати? — тихим і сповненим благоговіння голосом спитав Дін. — Просто… що?.. висмоктати пухлину мозку з її голови? Наче… персикову кісточку?

— Я думаю, він міг би. Авжеж, це не напевно, але після того, як він зцілив мене… і Містера Джинґлза…

— Та миша була потрощена дай Боже, — підтвердив Брутал.

— Але чи погодиться він? — задумливо промовив Гаррі. — Погодиться?

— Якщо йому це до снаги, то погодиться, — сказав я.

— Але чому? Коффі ж її не знає!

— Бо це його