Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

Тепер же Недоля вигадав свою хитромудру комбінацію: дуже хитрий і підступний демон. Ми ж і справді не знали, що маємо робити. Через совєцьку окупацію чорним вдалося вибудувати на Україні нову, надпотужну і надсучасну чорну систему. Ми тоді ще не знали, чи вдасться нам взагалі коли-небудь цю систему розвалити і чи не поглине вона усіх українців. Не всі такі сильні духом, як Марія, та й у неї є одне слабке місце – Івасик. Заради своєї дитини жінка здатна буде зректися не лише своїх переконань, але й товаришів. Врешт-решт – пам’яті чоловіка. Вони примусять її підкоритися новій системі.

При цих думках я поглядав на Михайла, що сидів зараз окровавлений під деревом. Доходив. Дарма він уклав ту угоду з чорними, поклавши на кон своє життя.

– Мені тебе дуже шкода, братчику.

Він поглянув на мене.

– Хіба ж Марія вже здалася?

– До того все йде.

У відповідь товариш лише знизав плечима і знову опустив важку голову на груди. Чорні зникли – їх поруч не було. Пішли по Маріїну душу. Стіни часу опустилися, і ми опинилися у сорок дев’ятому…

Чекісти відпустили Марію з каземату, почали непомітно слідкувати.

– Зараз вона піде до сина, – мовив я. – Кожна мати так би зробила…

– Може, й не піде. Боротьба надто сильно загартувала її дух і загострила розум, – усе ще вірив Михайло.

– Східняк її підставив, – сказав я. – Тепер ця ненависть між западенцями і східняками буде тривати століттями.

Михайло знизав плечима:

– Це – штучна проблема. Як виникла – так і зникне.

– Ні, не зникне. Чорні надто сильні.

Михайло поглянув на мене:

– Не забувай, брате-товаришу, що у людей тільки плоть від землі. Дух же у них – від Бога! Ти маєш повірити!

– Як же мені у них вірити, коли вони Христа розіп’яли?…

Тим часом Марія не пішла до свого дому, не повернула до школи, де був директором пан Сапеляк. Вона не полетіла до сина. Натомість пішла в інший бік – на цвинтар. Не знати як, але знайшла на краєчку безіменну могилу. Тут не було нічого: ні надпису, ні квітів… Навіть хреста не було: совєцька влада заборонила. Та Марія знала – там її чоловік. Вибух гранати спотворив його лице, так що чекісти не змогли його впізнати. Так і зарили, мов собаку. Та незважаючи на таку кривду і наругу, душа його була вже давно на небі, поповнивши собою ряди світлого воїнства Христового.

Жінка тулилася до цієї могилки, щось шепотіла, витираючи гіркі сльози.

– Про що вона каже? – запитав я.

– Каже, що любить. І не забуде, – відповів Михайло.

– Слова… – я похитав головою. – Насправді вона прощається. Просить вибачення. Дивися, Михайле, які чорні хмари окутали небо.

Раптом ударив грім. Це було дивним для цієї пори року, але так сталося. Тут же полив холодний дощ наче із відра. Марія скулилася, встала і пішла геть від могилки.

Зайшла до церковці. Це була невеличка каплиця, що стояла просто на цвинтарі. Колись була. Тепер червоні тут зробили склад, захаращивши всередині усе якимись мішками, дошками й різним непотребом. Зі стін на жінку дивилися лики побитих святих. Вони були суворі, із їхніх очей котилися сльози. Марія помолилася, тоді ж просто сіла. Раптом почала співати.

Пасла Маруся чотири воли в долині.

Гей же в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині…

Марія співала все сильніше і голосніше. Вона кликала шукати своїх волів усіх, із ким довелося ділити кусок хліба і рідну землю за всі ті тисячі років, що поневіряється вона по тому замкненому колі. Усі шукали, та тих воликів знайти так і не могли. А Марія все співала й співала. Сподівалася…

Чорні тим часом засіли під самою церквою. Вони змокли до нитки, одначе відступатися не хотіли: мусили будь-що допасти Івасика. Марія ж співала.

– Доки можна чекати! Ми вже тут сидимо цілу вічність! – гаркнув Лихо.

– Певно, вона збожеволіла, – запропонував Біда. – Перестаралися ми…

– Короче так, – наказав диявол. – Її треба трохи розтрясти. Піду я: вона мене ще не знає.

Він перетворився на молодого хлопця, ступив крок уперед, аж раптом спинився:

– А церква мене точно не заб’є?

– Не бійся: то вже не церква: ми її пограбували, затоптали, розгромили. Вона вже не має сили, як і Марія. Тож іди й роби своє діло, – заохотив Недоля.

Він був у цивільному – виглядав як звичайний хлопець. Молоденький. Обличчя гарне і чисте. Справжній повстанець. Він озирнувся по храмі, тоді зачинив за собою двері.

– Слава Україні, – привітався.

Марія поглянула на нього – не відповіла.

– Ти – Марія? Мене прислали по тебе.

Вона і далі мовчала, нічого не перепитуючи й узагалі не виявляючи жодного інтересу до хлопця. Він підійшов ближче:

– Чому вони тебе випустили?

– Бо їм так захотілося, – відповіла нарешті жінка. – А ти що – з СБ?

– Кого з наших ти здала? – питав нечистий.

Марія поглянула на нього і тільки посміхнулася. Перевдягнений демон вів далі:

– Вони так просто нікого не відпускають. Ти пішла на співпрацю зі слідством? Вони стежать за тобою? Кого з опору ти здала чекістам? Ну, скажи мені, не бійся.

Марія мовчала, оглядаючи стіни церковці. Святі все ще дивилися на неї, тільки погляди їхні вже не були такими суворими. Демон також кинув поглядом по тих стінах, тут же наїжачився: у церкві, хоч і розгромленій, він все одно почувався не комфортно.

– Підеш зі мною. Ти ж знаєш правила: зрадників треба ліквідувати. Щодо сина – він поки що живий. Мак передав нам малого, і ми його тримали як заложника. Тепер він нам уже не потрібен, ми його також ліквідуємо…

План був дуже хитрий: прикинувшись бандерівцем, диявол почне зараз убивати Марію. Вдеруться чекісти, легенько постріляють – для більшої правдоподібності. Щоби врятувати сина від ліквідації, Марія розкаже Недолі, хто такий Мак…

– Ти чуєш, що кажу до тебе? – перепитав демон у жінки. – Тут убивати не буду – пішли на стави. Місце там безлюдне, риби ж з’їдять твоє тіло. Ну, не тягнути ж мені потім твій труп на плечах! Вставай.

Вона підвелася й пішла. Тим часом дощ перестав лити – моросив. І незчулася, як опинилася на березі ставу, зовсім поруч із тим місцем, де сидів закривавлений Михайло. Звісно, вона не могла нас бачити. Зате її погляд ковзнув по гладі рідної Верещиці…

Десь знову загриміло. Що ж робиться з