Олексій Михайлович Волков - Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

майже нову куртку, та й тоді за іронією долі довелося отримати на горіхи, бо вона, бачте, не сподобалася якійсь санітарці у лікарні. От і тепер. Сестрин велосипед, за який його і так дражнили хлопці, давно був для нього замалий, і коліна чіпали за руль. Мама обіцяла. Тато відмовчувався. А тиждень тому до хати принесли комп’ютер. Звісно ж, для Аліни, адже вона відмінниця, не б’є вікон і не грає на гроші. Навіть з цілої школи обрали саме її, щоб вітати якогось важливого дядька, що повинен приїхати у село і дарувати комп’ютер для школи. Мабуть, і їй ще щось подарує…

Дмитро не тямився від образи, та по обіді, як це часто буває, він оговтався і вирішив діяти. Справедлива помста несподівано стала для нього завданням номер один. Може якось зробити, щоб з неї спідниця злетіла у найвідповідальніший момент! Але як? Крем вкрасти, яким вона прищі замазує! Та вона, мабуть, десь має запасний. І хто ж це її туди висунув? Незграбна, цибата, теж мені королева краси… Хіба що вірші гарно декламує. Мабуть за це й обрали.

Не довго думаючи, Дмитро поліз у книжку і віднайшов вірша про любов до квітучої України, який вже тиждень сестра голосно повторювала на кожному кроці. «Треба йому твоєї України…». Кмітливий не по роках Дмитро усе прекрасно розумів. До того ж, дідо вчора, вислухавши вірша, підтвердив його підозри, сказавши, що такі, як отой, люблять дівок по саунах, а Україну лише грабують. І дарма засичала на нього мама, Дмитрик і сам мав розум.

Два дні Дмитро мучився над книжкою, хоч рядки про русалку, яка лізе з води, ніяк не лізли до його голови; чистив щіткою костюм, дарма, що був у ньому ще на першому причасті й штани тепер заледве сягали щиколоток. Краватку довелося позичити з татової шафи. Потім згадав, що Аліна мала бути у вишиванці, і повісив краватку на місце. Та згадавши дідові слова, вирішив таки обрати діловий стиль.

Вчити вірші напам'ять Дмитро любив найменше у житті. Проте, з наступним завданням виявилося ще складніше. Пекти пиріжків сам не вмів, а мама робитиме це лише у неділю. Алінка ж мала пригощати гостей спеціальними, зробленими бабою Василиною, яка славилася на весь Дилів. Залізти до неї і вкрасти? Але він толком навіть не знав, де та живе. Та й якщо зловлять — йому кінець. Мало що тато шкуру спустить, велосипед накриється остаточно.

Стоп! А баба Микитівна? Кілька разів йому доводилося куштувати її пиріжки, адже вона була ріднею. Так… Взувши кросівки, Дмитро стрімголов побіг. Микитівна була вдома і поралася на городі.

— Бабо, добрий день!

— О, Дмитрику! А ти чого тут?

— А, на стадіон ходив, у футбола грати. Так набігався, аж ноги трусяться. Нічого не їв як до школи йшов, не встигав.

— Ну то біжи скорше додому!

— Та не знаю, дуже голова крутиться. Дайте пити.

— Ой, лишенько, — витерла руки об фартух Микитівна, — ходи, я тебе нагодую. Нічого не маю такого, але щось знайду.

— Дайте пиріжків, бабо…

— Та де ж я візьму? У неділю печуться, — здивувалася стара.

— То може лишилися?

— Та ж які вони тепер? Вже курям викинула. Зараз борщу зігрію…

Вона пішла до холодильника, а Дмитро крутнувся по кухні. Невже усі викинула? У кутку стояла велика каструля, така сама, в яку мама скидала залишки для свині. Піднявши кришку, Дмитро мало не захлинувся від радості. Їх було мало не десяток і лежали зверху, лише деякі відвологли від залишків зупи, вилитої на дно. Швидко розпихавши безцінний скарб по кишенях, хлопець вовтузився на стільці, втрачаючи терпець, та мав з’їсти той борщ, аби не ображати добру бабусю.

Найголовніше у будь-якому злочині — мотиви. З них усе починається. Якщо їх достатньо, то залишають за лиходієм слід. Так сказав Валігура у душевній розмові за пляшкою, коли Вадимові вдалося переконати слідчого у відсутності у нього мотиву, і ті його слова добре закарбувалися в пам’яті. Планові операції цього дня довелося відмінити, аби висока делегація не подумала про неповагу до їхнього візиту. Стояти навпшпиньки перед будь-яким начальством — давня традиція на цій території. Так було за часів Гоголя, так є і дотепер. Так буде завжди, незалежно від кількості Майданів та революцій, адже звичка — річ вперта.

Тому, зробивши з самого ранку обхід хворих та перев’язки, потинявшись з півгодини, Вадим вирішив виконати нарешті вказівку головного лікаря щодо наведення порядку у ввіреному підрозділі.

— А що робитимемо? — не зрозумів персонал.

— Будемо ловити Фабіровського. Ну, тобто, його привид.

Найпершою і, здавалося, найважливішою особливістю привида було те, що з’являвся він виключно у хірургічному корпусі. Усі лікарняні будівлі мали однакові заплутані коридори та великі підвали, проте аномалія спостерігалася лише тут, і це наштовхувало на думку про причетність до цього явища когось з працівників, адже версію про появу справжнього привида Вадим навіть не розглядав, хоч і прочитав від початку до кінця книжку покійного психіатра. Проте ніхто з персоналу відділення навіть близько не був схожий комплекцією на легендарного Платона Аристарховича.

Другою особливістю явища було те, що місцева примара являлася виключно жінкам. Хоча, власне, це й не дивно. Можливо, у нього самого щось би й здригнулося усередині від такої картини, проте, безперечно, він не волав би на все відділення. А отже, ефект був би не той. А в разі чого «привид» ще й ризикував отримати у вухо від нього, або іншого працівника відділення, наприклад, від Щерби, то ж з’являтися перед чоловіками було небезпечно для здоров’я.

Третя цікавинка полягала в тому, що той, хто вдавав Фабіровського, завжди з’являвся спиною до своєї жертви і швидко втікав, отже, з лиця не був схожий на Платона Аристарховича. Туманні припущення крутилися в голові Вадима, проте ніяк не складалися у більш-менш пристойну версію.

І тут все впиралося в мотиви. Допит баби Жанни у клізмовочній затягся надовго, що дало можливість, з одного боку, збавити час, а з іншого — встановити цікавий факт: напередодні вона вперіщила мокрою ганчіркою Штунду, обізвавши його дурнем. Причиною такого покарання стала негідна поведінка останнього, що полягала у хронічному невитиранні брудних черевиків та курінні в їдальні під час забору залишків їжі.

Гаврилівна відшукала вдома колективну фотографію двадцятирічної давнини, де працівники майже у повному складі стояли на тлі новозбудованого корпусу. Штунда тоді ще тут не працював. Фабіровський стояв скраю і його було добре видно. Якщо уявити поруч з ним Штунду, то він був би вдвічі вищий за мініатюрного психіатра.