Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

Кобзар не думав, гуманно бити лежачого чи ні. Ступив до противника, коротко й міцно вдарив носаком по голові. Інакше вимкнути йому свідомість не міг та й не мав як. Відразу забувши про ворога, переступив, зайшов туди, де раніше лежали діти.

Поліетиленовий пакет із чистим одягом.

Де лежав — не ясно. Коли почалася сутичка, впав на підлогу, вміст вивалився. Акуратно переклавши одяг на стілець, Кобзар метнувся назад до вітальні, вкотре переступивши через нерухомого «яструба».

Підхопив кофтинку двома пальцями.

Діючи однією лівою, акуратно поклав річ у пакет, старанно згорнув.

Заховав у кишеню штанів.

І тепер уже з чистою совістю вийшов назустріч поліцейським.

13

Дарований мобільник накрився.

Тоді, в запалі, Кобзар не помітив. Коли вже в лікарні вирішив подзвонити, побачив розтрощений корпус і без жалю викинув трубку в сміття. Нічого, Вампір не засмутиться. Навіть символічно, що його телефон поліг у бою.

Ночувати в лікарні Олег відмовився. Як наклали гіпс, випросив трубку в медсестри, по пам’яті набрав Віру, попросив забрати. Вона тим часом сама шукала Олега й психувала, бо той абонент не міг прийняти дзвінок. Та коли приїхала — дізналася про намір Кобзаря, його план і своє місце в ньому.

— Це незаконно, — заявила категорично.

— Віддавати кращому криміналісту Києва дитячу одежину для дослідження — незаконно? А що ж тоді законно, Віро Павлівно?

— Буде так, як із твоїм аналізом крові.

— І я про це! Наш дядько Ярило оформить все заднім числом. Якщо попросить Віра Холод — тим паче.

— Не та ситуація.

— Тобто?

— Для чистоти експерименту потрібні зразки ДНК хоча б одного з Вериг. Батько й син — близькі родичі, вибач, що кажу очевидне. Якщо ти правий і дівчинка Анна донька одного з них, не має значення, хто надасть біологічний матеріал. Рідну кров буде видно.

— Ну так і я про це! Що незаконного?

— У твоєму випадку аналіз крові Ярило оформив заднім числом, поклавши руку на серце. Бо стосувалося все тільки тебе й покійного Артема Головка. Припустімо, буде можливість взяти зразок біоматеріалу в когось із Вериг. Процедура пройде за письмовою згодою. Далі припускаємо: ДНК збігаються, батьківство встановлене. Але, Лилику, їхні адвокати розірвуть твою кофтинку на шматки. Річ взята без протоколу й понятих. Аналіз зроблений неофіційно. Варіант із заднім числом, який тобі подобається — зовсім не варіант у даному випадку. Згоден?

— Теоретично.

— В смислі?

— Ти маєш рацію. Проте робити все одно треба. Віддай, будь ласка, кофтинку Ярилові-Сонечку. А додому я вже якось сам доберуся. На таксі ще щось лишилося.

Віра похитала головою.

— Ще тиждень тому я б тебе послала так далеко, як умію.

— Не послала ж, коли завалився до тебе з піцою.

— Ти зловживаєш.

— Але ж тобі самій цікаво.

— Ось я й кажу: зловживаєш гарним ставленням до тебе. І дівчачою цікавістю.

Вона взяла пакетик.

14

Лишилася в нього.

Не обговорювали нічого, не домовлялися. Сталося саме собою, ніби так треба. Ночами спали. Віра поверталася пізно, втомленою, перевдягалася в піжаму й лягала поруч, скрутившись калачиком. Олег не приставав, бо сказала напівжартома: рука в гіпсі, незручно. Хоча Кобзареві було б навіть дуже зручно, не заперечував, ні на чому не наполягав. Сваритися не збирався. Тим більше, новин за дві останніх доби вистачало, перед сном довго обговорювали.

Віра знайшла можливість видряпати його ноутбук, арештований разом із машиною. Весь цей час лежав там, на передньому сидінні, хоча за інших обставин його мали б вилучити й подивитися вміст. Це зайве підтвердило, що з розшуку професіонали не йдуть — біжать, аж гай шумить. Але парадокс: такі розклади були Кобзареві на користь. Бо за інших обставин колишні колеги створили б йому серйозні проблеми.

Не мав би щастя — так нещастя помогло.

Ось і не вір у силу приказок.

Поки сидів удома й нудився, читав новини. Стрічки пістрявіли яскравими заголовками, кожен з яких закликав читати про колишнього міліціонера Ігоря Пасічника, підполковника у відставці, який сам-один врятував родину в Чабанах. Чому керівник охоронної фірми «Яструб» Тимур Нагорний вирішив раптом увірватися в будинок, де перебувала жінка з трьома дітьми, двом із яких виповнився лише рочок, ніхто з авторів публікацій не пояснював. Ведеться слідство, досить із читачів. Натомість широкими мазками розписували про причетність «яструбів» та благодійного фонду «Ольвія» до торгівлі людьми. Звісно, всі дружно обходили той момент, що дівчат не змушували торгувати собою, що не продавали їх у сексуальне рабство, що кожна робила вибір сама, з власної волі. Натомість отримали вдячний привід бідкатися з приводу жертв війни, біженців, їхньої безвиході.

Так, ніби влада пропонувала вимушеним переселенцям, внутрішнім мігрантам розумну альтернативу.

Віра принесла Кобзареві старий телефон. Знайшла у себе вдома, куди все ж заходила з поліцією, аби дати змогу колегам попрацювати там. Сама ж оцінила масштаби розгрому й вирішила: потім засукає рукави й візьметься до відновлення свого житла. Перший дзвінок Олег зробив Ведмедику, поцікавився, як він, дізнався — лежить у лікарні, але довго там не затримається, вирветься на волю. Аллі стало краще, хоче бути біля неї. Кобзар привітав із цим, а також — із новою посадою, зі сходженням кар’єрною драбиною. Писали — герой став партнером у фінансовій групі «Капітал-Україна», де раніше служив непомітним консультантом з безпеки.

Призначення не пов’язане з подвигом жодним чином.

Сталося, виявляється, місяць тому. Просто, кому треба було раніше згадувати про нові призначення в фінансово-промисловій групі? Тим більше, Ігор Борисович Пасічник ніколи не був публічною людиною. Тож його кар’єрне зростання засоби масової інформації не обходило. Власне, як і сама фігура чоловіка, якого друзі та знайомі охрестили Ведмедиком. Тепер же знайшовся привід згадати про його успіхи всує.

Для чого вітати товариша з подією, яка сталася не тепер?

Тим більше — на тлі того, що дружина, вважай, при смерті.

Але навіть поранений Пасічник здивував можливостями. Кобзар признався собі: забув про своє прохання пошукати щось на Вериг, батька, сина чи обох. Просив навмання, не думав, що Ведмедик так швидко крутнеться. Тим не менше, на другий день його вимушеного байдикування Віра повернулася ввечері традиційно втомлена, вимучена та попри все — щаслива.

— Поставиш своєму другові пляшку, — сказала, скидаючи чобітки. — Або дві. Хоч навіть не знаю, чи обійдеться такою ціною.

— Що саме?

— Довго розказувати.

— Давай коротко.

—