Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

Ми спостерігали за порталом. Звідти ніхто не з’являвся.

— Дякувати Богу, — прошепотіла я. — Я боялась, що він кинеться за нами.

— Без накидки? Це певна загибель, — відповів Локвуд. — Я навіть і не пробував би.

Ми тихенько, поволі обігнули залізне коло і вийшли на протилежний бік кімнати. Тут на нас чекали Голлі й Джордж — вони сиділи, скулившись, у своїх накидках, із каптурами на головах, із-під яких курилася біла пара від їхнього подиху. На дверях спальні нікого не було — ні сера Руперта, ні людей Вінкмена. Ми перебували в Іншому Світі, в іншій версії будинку № 35 по вулиці Портленд-Роу, й тут не було нікого, крім нас.

— Що сталось? — запитав Джордж. Його шепіт чітко відлунював у порожнечі. — Вас не було цілу вічність. Я вже думав, що вони схопили вас.

— Ні, все гаразд, — відповів Локвуд. — Ми зробили це, — опустивши рапіру, він видихнув, випустивши білу хмаринку пари. — А що в тебе, Джордже? Як почуваєшся?

— Подряпаний, побитий, приголомшений від того, що потрапив до Іншого Світу, і, з людської точки зору, мертвий. А так усе чудово.

— От і добре. Радий це чути. А ти, Квіле?

Кіпсове обличчя під окулярами й каптуром страшенно зблідло, проте голос у нього лунав досить-таки впевнено:

— Усе гаразд.

— Мені здалося, що Ґейл трохи зачепив тебе.

— Авжеж, зачепив. Нічого. Трохи боляче, але це дурниця. Я почуваюся добре.

— Гаразд.

— У тебе поранений бік? — запитала Голлі. — Зараз я погляну!

— Під цим лахміттям ти нічого не побачиш, — заперечив Кіпс, показуючи на свою накидку. — Дякую, Голлі, не треба. Звичайна подряпина.

— Загорніться щільніше в накидки, — порадив Локвуд. — Відчуваєте, як тут холодно? Накидки — річ потужна, проте захистити від усього не можуть, тож не думайте скидати їх, бо загинете.

— Так, — сказала я, поглядаючи за на куряву туману над сходами. — А що тепер? І скільки нам тут доведеться чекати?

— Сподіваюсь, недовго, — мовила Голлі.

— Не знаю... — насупився під своїм каптуром Локвуд. — Поява сера Руперта додала нам клопоту. Він добре знає Марісу. Якщо йому відомо, що таке портал на Той Бік, то він чудово зрозумів, що ми зробили, й тепер спробує загнати нас у глухий кут. Він може з’явитись тут будь-якої миті. Я б на його місці... — він раптово замовк. — Ні, цього я вам не казатиму.

— І все-таки що ти зробив би? — запитав Джордж.

З дальнього кінця кола долинув короткий глухий удар, від якого духи мовчки затріпотіли в повітрі.

Локвуд поглянув на нас і, прикусивши губу, повільно підійшов до металевої жердини скраю порталу. Ми потяглися за ним і побачили, що залізний ланцюг провис аж до підлоги. Його вже не було натягнуто на рівні грудей.

— Я б перерізав ланцюг, — пояснив Локвуд. — Щоб ми не змогли повернутись назад.

Ми ще раз поглянули на обірваний ланцюг, а потім на Локвуда.

— То ми тепер застрягли тут назавжди?—буркнув Кіпс. — Тут, в іншому світі? Це що, теж частина твого геніального плану?

Локвуд хитнув головою:

— Не дорікай мені, Квіле. І не сердься. Духи дуже чутливі до емоцій. Ми ж не знаємо, хто нас зараз може чути.

— То нас тут ще й підслуховують?! — не витримав Кіпс. — Чудово! Ще краще! Ти казав, що тут ми будемо в безпеці! Що все буде гаразд! А тепер ми застрягли в світі мертвих, цілі орди голодних привидів збираються пожерти нас, а ми стоїмо тут в оцих придуркуватих убраннях! Вітаю! Блискучий план, Локвуде! Якнайкращий! Ти ж казав, що...

— Я знаю, що я казав. Пробач. Я ж не думав, що вони переріжуть ланцюг.

— А слід було подумати, перш ніж вести нас сюди на загибель!

Локвуд вилаявся й відповів:

— Якби тут думав ще хоч хто-небудь, крім мене...

— Замовкніть! — не витримала я. — Замовкніть обидва! Знайшли час для сварки! Ми повинні разом щось придумати. Вихід є! Мусить бути!

Ми тихо стояли в маленькій спальні. Вона — як і будинки, що запам’ятались мені з попередньої мандрівки до Іншого Світу, — була розташована так само, як і спальня Джесіки в нашому світі, хоч і немовби трохи перекошена. Стіни, скажімо, здавались тут м’якими, неначе розтопленими. В щілинах підлоги виблискував лід, наші накидки вкрились памороззю. Наші перелякані обличчя заливало дивне холодне світло, в якому всі речі здавались незвично пласкими.

Тривалу мовчанку нарешті порушила Голлі:

— У нас є інший вибір. Може, надто неймовірний, але є...

— Будь-що це краще за останній Локвудів план, — знову буркнув Кіпс.

— Оце вже я не знаю, — нерішуче всміхнулася Голлі. — Але вибір є. Вийти назад крізь цей портал ми не можемо, правда? А просто сидіти тут немає жодного сенсу. Отже, наш єдиний шлях до порятунку — знайти інший портал і пройти крізь нього. І ми знаємо, що принаймні один такий портал у Лондоні є. Нам навіть достеменно відомо, де його шукати...

Голлі дивилась на нас так спокійно й незворушно, ніби стояла в нашій конторі на Портленд-Роу й повідомляла про нові виклики. Локвуд тихо свиснув. Джордж із сичанням, схожим на звук пробитої повітряної кульки, випустив з рота повітря.

— Будинок Фіттес... — промовила я. — Ходімо туди!

— Я, здається, помилився, — застогнав Кіпс. — Твій план, Голлі, ще гірший, ніж у Локвуда. Набагато гірший.

Проте в Локвуда на обличчі вже заграла легка усмішка.

— Голлі, ти — геній! — сказав він. — Твоя правда. Це вихід. Це саме те, що ми зробимо! — його голос аж захрип від хвилювання. — Ви зрозуміли? Інший Світ майже такий самий, як наш, тому ми можемо легко вийти з цього будинку. Ідемо сходами вниз, виходимо через парадні двері — і ось ми на іншій Портленд-Роу. Звідти ми прямуємо Лондоном, тобто іншим Лондоном, до Будинку Фіттес. Знаходимо портал, який неодмінно повинен там бути. Проходимо крізь цей портал — і ось ми в нашому звичайному світі! — він засміявся. — Але найкраще в іншому — в тому, що ми захопимо Марісу зненацька! Обійдемо всі її захисні бар’єри й спіймаємо, як то кажуть, на гарячому! Роздобудемо всі потрібні докази, щоб покінчити з