Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

***

Гуляючи з донечкою по парку, я почула дзвінок мобільного телефону. Номер був невідомий, і я з тривогою підняла слухавку.

— Доброго дня, вас турбують з лікарні. Ваш батько потрапив до нас з інфарктом і хоче вас бачити, — спокійним голосом мовила жінка.

— Доброго дня, добре, я постараюся приїхати, — вимовила я, намагаючись зберігати спокій, хоча хвилювання за батька було сильним.

Після розмови я залишила донечку з сусідкою, викликала таксі та поїхала до вказаної лікарні. Мене швидко провели до палати.

— Привіт, тату! Як ти себе почуваєш? Ти хотів мене бачити? — схвильовано сказала я і сіла на стілець біля ліжка.

— Доню, ти повинна забрати в Макса компромат на мене, — суворим і холодним голосом мовив батько.

— Компромат?

— Так, він хоче засадити мене до в’язниці, — дивлячись на мене, відповів він.

— І як я, по-твоєму, маю їх забрати? — поцікавилася я.

— Придумай щось, ти ж у мене дівчинка розумна. Втерись в довіру до його нової дружини, вона інколи занадто швидко довіряє людям, тож проблем не буде. Вона сама зробить все за тебе. Головне придумай щось, щоб вона віддала їх тобі в руки, а ти їх знищила, — серйозним голосом промовив батько.

— Я це зроблю, але не заради тебе, а через те, що не хочу, щоб ви були ворогами. І не хочу, щоб мій брат засадив рідного батька, — впевнено відповіла я.

— Дякую тобі, доню!

— Я піду? — запитала я, маючи бажання вже йти.

— Побудь ще зі мною, — взяв мене за руку батько.

Його рука була холодною, але я відчувала тепло його серця. Я сіла ближче, відчуваючи, як моя тривога поступово змінюється на бажання допомогти. Наші погляди зустрілися, я мовчала, а він дивився на моє обличчя, наче щось шукав у ньому.

— Соломійко, ти так схожа на свою бабусю, мою матір. Я навіть назвав тебе на її честь.

— Назвав? А хіба це зробила не мама?

— Мама, але я їй так сказав тебе назвати.

— Ясно. А Максима ви тоді на чию честь назвали?

— Чесно кажучи, йому ім’я дала наша хатня робітниця Лариса Павлівна, адже твоїй матері було не до цього, а я не знав, яке ім’я дати сину. Ось вона і запропонувала назвати його Максимом, а я погодився, — спокійно відповів батько, наче відволікаючи мою увагу.

— Цікаво. А тепер я поїду, бо залишила Зоряну з сусідкою, — піднімаючись з крісла, мовила я.

— Добре, йди, але наступного разу приїжджай разом з нею, — ледь помітно посміхнувся він.

— Одужуй! — вигукнула я наостанок і швидко покинула палату.

Я вирішила не втиратися в довіру, а просто подружитися з Мирославою. Тим паче вона хороша дівчина, тож знайти спільну мову з нею буде легше, ніж я думаю.