Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

що коли я казав, що є письменником, я не брехав, я був письменником, коли відчув, що та постать є більш гідною світу уяви, ніж світу реальності. Я уклав цю угоду. Я сказав уголос те, що ніколи нікому не казав:

— Я письменник.

Я уклав цю угоду з вами, доне Херонімо. Ми стали нерозлучними, я прив’язався до Ринконади, Інес, Пети, вас, будинку, матінки Беніти, цих білих фігур танцюристів на балу, який Емператрис влаштувала кілька років тому: «У лікарні». Це зобов’язання замінило собою слабку вимогу мого батька: доктор права, синку, ось що важливо, якщо ти досягнеш цього, то станеш кимось, — а я нічого не розповідав своєму батькові, й заледве зізнавався в цьому сам, що ночами я писав вірші, при свічках, щоб ніхто не запідозрив цього в наших завжди різних, проте завжди однакових помешканнях, завжди маленьких, із балконом, щоб моя сестра могла на ньому сидіти і снувати мрії про фортепіано, вкрите шовковою манільською шаллю. Часом увечері я казав батькові:

— Я йду на збори партії.

Він зав’язував мені краватку. Зайшовши за ріг, я її розв’язував. Я йшов до бару «Геркулес» і сідав за столик у кутку, де творив свою книжку. Росіта приносила мені сендвіч і келишок червоного:

— Якщо не маєте грошей, заплатите потім.

Я чекав, доки бар зачиниться, і проводжав її додому: мене звати Сойла Бланка Роса Лопес Арріаґада, — казала вона мені, червоніючи, зрозумівши, що це прозвучало для мене, ніби вияв простацького несмаку, але сміх мій тривав недовго, щойно його здолала та ніжність, із якою вона зізналася мені, що після того як народилася вона, після чотирьох хлопців поспіль, вона здалася батькові такою гарною, такою білою, такою рожевенькою, що він велів охрестити її Сойлою Бланкою Росою. Я погладжував її руки, рожеві, майже як ружа, і позичав свій шалик, бо була осінь, падало листя платанів, і раптом усе стало серйозним, зворушливо серйозним, хоча я й розумів, що зватися Сойлою Бланкою Росою було смішно. Це було смішним, але водночас справжнім, цей простацький несмак був властиво моїм, мені не потрібно було довго усвідомлювати, що властиво моїми були й мої нові друзяки з університету, ці сухотні поети, які сиділи в барі «Геркулес» — мокрі черевики, обліплені тирсою з підлоги, партії в доміно з якимись роботягами із сусідньої станції, часом анархістами, часом декадентами, але завжди бідняками; прощавайте, підручники, я продав свої, щоб купити тютюн, жодних консервативних партій, жодних краваток і пишних прізвищ, мої неголені друзі майже ніколи не ходили на заняття, вони приходили в «Геркулес», передусім щоб покепкувати з викладачів, щоб відкрити посилку, яку тужлива мати-селянка надіслала з Півдня, тому що вони зарізали кнура, щоб їхній син зі своїми друзями міг поласувати ковбаскою, рулетом і окостом, вони майже не могли переказати йому грошей на навчання, а тому хай ця посилка, що пахне перцем, коріандром і часником, допоможе долати зимовий холод, а кава тримає бадьорим і в тонусі; друзі, поплічники, що смердять вином, залитим у горлянки, перев’язані шарфами, тому що в «Геркулесі» завжди холодно, так само як і в пансіонах, у яких вони живуть, і на вулицях, якими вони ходять пішки, мокрі від дощу, в черевиках із дірявими підошвами, затуленими ізсередини картонкою, але все ж пішки, тому що треба заощадити ті кілька сентаво, які коштує поїздка в трамваї, щоб пригостити друга келишком червоного, продати підручники, заставити годинник, чого ти досягнеш цим писанням, якщо в тебе й песо немає, щоб тебе опублікували, а щоб якийсь видавець тебе опублікував, тобі потрібна впливовість, ім’я, а імені ти не маєш, нехіть до навчання і до Ніцше, про якого ми вже й не говоримо, бо ми ж не маленькі буржуа — першо- і другокурсники, і не крутелики в замшевих крагах. Луїс кашляє, аж доки не закашлюється так, що його виносять, і більше ніхто про нього не чує.

— Він, мабуть, помер.

— Яке щастя — померти молодим.

— Постав мені ще келишок, Росіто. В понеділок я тобі заплачу.

— Як ти тоді публікуватимешся, Умберто?

За передплатою, звісно ж. Я вже говорив із видавцем. Достатньо буде початкового внеску. Згодом, коли продаватимуться примірники, я заплачу решту, проте без початкового внеску неможливо. Тоді я написав вам, згадуючи нашу зустріч в Антропологічному музеї, і запропонував свою книжку, написану, але ще не надруковану через нестачу грошей на цей початковий внесок. За кілька днів у себе в пошті я знайшов ваш сердечний лист, до якого був доданий чек, який покривав передплату не на один, а на цілих сто примірників. Я відніс рукопис і гроші в друкарню.

І коли вперше з’явилося моє ім’я, яке я вже не пам’ятаю, але яке зараз написане на графіку в ногах мого ліжка, з яким час від часу звіряються білі доміно, похитуючи головами, і яке ви не знаєте, матінко Беніто, бо для вас я просто Німенький, який підмітає, миє, отримує чайові, ремонтує труби і забиває вікна, мій батько розплакався від гордощів. «Юний талант, який щойно наважився покинути свій кокон, але який уже обіцяє давати довершені творчі плоди; витончена чуттєвість, що межує із хворобливим баченням, насолоджуючись пишнотою почасти декадентських образів, — ім’я, яке не варто забувати, адже попри свою новизну воно вже залишило свій делікатний і вишуканий художній слід у нашій літературі, — Умберто Пеньялоса». Так мене звати, матінко, — Умберто Пеньялоса. Я знав, що не зможу назавжди забути своє ім’я, що ніхто в мене його не вкраде, навіщо цим медсестрам у білому й ватяним постатям красти таке огидне ім’я. Мій батько не знав… Хіба він міг здогадатися про це моє захоплення, навіщо було його приховувати, він би зрозумів, фах письменника також може уславити людину. Моє ім’я, надруковане великими літерами в заголовку статті в недільній літературній сторінці у найбільш впливовій газеті, надавало ім’я й родині, яка її читала, там, у тій статті було чітко надруковано «Умберто Пеньялоса», таким було й ім’я мого батька, який, попросивши в матері ножиці, жорстоко встромив їх у папір, щоб вирізати з нього статтю. Я сказав йому, що це ви, доне Херонімо, так люб’язно виписали собі сто примірників першого накладу, щоб уможливити існування моєї книжечки на сто вісімдесят сторінок з огидним зеленим корінцем.

— Дон Херонімо де Аскойтіа! Яким боком ти з ним знайомий?

— Хіба це має значення?

Він окинув мене здивованим поглядом і запитав:

— Ти ходив до нього, щоб подякувати?

— Ні.

— Ну, це геть недобре. Негайно вдягайся… Свій темний костюм, найкращу сорочку… Якщо