Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

Чим же була насправді ця «яма», яку, за твердженням Стервожера, Помпей викопав собі сам? Що мав на увазі Великий Птах? Про Помпея думалося легше, ніж про Вовка. Про Вовка думати не хотілося.

— А хто зрозуміє мене? Ніхто. Я самотній, усіма покинутий чоловік. Мій підлеглий повертається після піврічної відсутності, але навіть не заходить привітатися. І я пишу йому записки! «Приходь!» — пишу я. І лише тоді він приходить. Яким словом окреслити все це? Тільки одним. Лайно! Усе навколо — оце ось, власне, лайно.

— Вибач, — перебив його Ральф. — Та я ж і без записки зайшов би...

— Коли? — плямисті очі Акули обурено спалахнули. — Завтра? Післязавтра? Я вимагаю шанобливого ставлення. Або забирайтеся всі до біса. Я тут господар! Так чи не так? — Директор замовк, важко зітхаючи в склянку.

Ральф непомітно подивився на годинник. До кінця останнього уроку залишалося менше ніж двадцять хвилин, а йому хотілося встигнути в шосту до того, як Пси розбіжаться по всьому Дому. Значить, як тільки вийде вчитель.

— Ти, — Акула поставив склянку на підлогу й понуро обвиснув у кріслі, — найбільш вартісний вихователь у цій дірі... Усе покинув і втік на Велику Землю. Залишив нас на поталу, на різню, а сам утік.

— Ніхто нікого не збирається різати.

— Це ти так кажеш, — скрипучий голос Акули ніби засипав вуха м’яким піском. — Тільки ти так кажеш. — Він понюхав свою долоню й насупився.

Ральф терпляче чекав. Директор не був п’яний. Він перебував у стані, який декотрі некоректні вихователі називали «місячними». Сперечатися з ним зараз не мало сенсу.

— Я дуже хворий, — заявив раптом Акула, пильно дивлячись Ральфові в очі. — Ніхто не вірить, але скоро всі переконаються.

Ральф зобразив стурбованість:

— Що за хвороба?

— Рак, — похмуро сказав Акула. — Так я вважаю.

— Треба перевіритися. Це серйозно.

— Не треба. Невідання — це краще. Якщо мене вб’ють, я уникну довгої та болісної смерті. Це втішає. Але зовсім трохи.

— Убити теж можна по-різному.

Акула здригнувся.

— Що ж. А ще можна наговорити хворій людині всякої негіді, замість спробувати її розрадити.

Акула посидів — із виглядом вмираючого, потім поглянув на годинник і нервово заметушився.

— Ох... Сьогодні ж футбол. Чорт! Зовсім з голови вилетіло! — він підхопився й оглянув кабінет. — Усе вимкнено. Залишилося світло. І двері.

Понишпорив по кишенях.

— Пообідаєш зі мною?

— Ні. Дуже втомився з дороги. Мабуть, ляжу спати.

Узявши простягнуті йому ключі, Ральф вимкнув світло. Акула милувався ним з порога.

— Добре, що ти повернувся. Завтра з самого ранку почнемо ознайомлювати зі справами. Ця п’ятимісячна відпустка тобі ще вилізе боком.

— Не сумніваюся.

Замкнувши двері, Ральф передав зв’язку директорові. Той почав нею бряжчати, відшукуючи ключ від своєї спальні.

— Чому Лорда забрала його мати? — запитав Ральф.

— Уже знаєш, — захоплено видихнув Акула. — Як зав­жди. Допіру приїхав — а вже все знаєш. Я зав­жди казав, що ти не зовсім нормальний. У хорошому сенсі, звичайно.

— Чому вона його забрала?

Акула нарешті знайшов ключ і ретельно відділив його від зв’язки, щоби не переплутати з іншими.

— Втратила довіру. Ми погано наглядали за її хлопцем. Так вона висловилася. І що йому шкодить тутешній клімат. Гарна жінка. З нею важко сперечатися. А я навіть не намагався.

— Вона його додому взяла?

— Не знаю. Це не моя справа. Я не питав.

— Вона могла поміняти школу... Якщо її не влаштовувала тутешня.

Біля їдальні їх оглушив пронизливий дзвінок. Ральф мимоволі поморщився. Акула подивився на нього з презирством, як досвідчений морський вовк на когось, хто пішов на пенсію, а відтак втратив форму моряка.

— Розслабився, — констатував він. — Зледащів! А я ж бо ставлю тебе за приклад молодим.

Не перестаючи бурчати, він піднявся по сходах. Ральф постояв на майданчику, дивлячись йому вслід, і повернувся в коридор.

У шостій ніколи не бувало тихо. Навіть коли всі мовчали, вухо вловлювало ледь чутне гудіння, подібне на роботу захованого в стіні двигуна.

Той-таки невидимий бджолиний рій...

Він увійшов, і голоси замовкли. Пси загасили плювками сигарети в долонях, попадали з підвіконь, відкотилися до стільців і спробували ввімкнути тишу. Тоді він почув застінний гул: шепіт їхніх думок, який не вимикався ніколи, бо їх було занадто багато. Пісню шостої кімнати. Вони були яскраво вдягнені — не як Щури, але близько до того; око хапало сплески червоних сорочок і смарагдових светрів, але стіни класу сочилися блякло-сірим пластиліном, замикаючи Псів у непроникний прямокутник, що не пропускав повітря, і вікна здавалися ілюстраціями, приклеєними до цієї сірої маси. Зачинивши за собою двері, він відразу відчув, що в цьому вакуумі важко дихати й рухатися, що стеля нависає занадто низько, а стіни зсуваються, зливаючись із підлогою та стелею, і тиснуть гумовою сірістю... в якій можна загрузнути, наче комаха, і коли ввійде хто-небудь інший, ти вже будеш її частиною, розписом, що зливається з іншими закарлючками, мертвим експонатом шостої.

— Я хочу поговорити з новим ватажком, — сказав він. Почекав, поки стихне кашель тих, котрі похлинулися димом, і додав: — Або з тим, хто себе ним вважає.

Вони завовтузилися, опускаючи очі. Усі в нашийниках — справжніх і саморобних, шкіряних, всіяних шипами й кнопками, розшитих пацьорками. Він зрозумів — перш ніж почув відповідь.

Ватажка немає. У шостій тільки ватажок був позбавлений необхідності носити знак своєї належності до зграї, тільки ватажок міг ходити з голою шиєю. Звичайно, нашийник міг бути маскуванням — ховаючи ватажка, який не бажав себе виявляти. Але ніхто з Псів навіть мигцем не подивився на іншого, ні на кому не зосередилася загальна увага. Людини, яка зайняла місце покійного Помпея, серед них не було.

Вони щулилися, втискаючи голови в плечі, й розглядали свої долоні, неначе соромлячись чогось. Того, що серед них не знайшлося нікого, хто міг би стати головним? Свого обезголовлення? Своєї втрати?

— Ватажка немає, — сказав хтось із задніх рядів. — Ми ще не вибрали.

— Коли помер Помпей? — запитав Ральф.

— Місяць тому, — відповів довговидий Лавр в окулярах. — Трохи менше, ніж місяць.

— І досі нікого не вибрали?

Пси пригнулися, демонструючи потилиці, приховуючи щось, чого соромилися, що завдавало їм болю. Нечутний гул у стінах посилився. Стіни поповзли на Ральфа, затуляючи від нього шосту, але поки ця слизька сіра завіса змикалася, він встиг вловити:

Жовте світло захищених сіткою ламп спортзалу, масляниста зелень підлоги, розмальованої колами, крик... Темна фігура забилася на підлозі, розбризкуючи кров... І тут же стіни зімкнулися, замазуючи уламки видінь сірим, знебарвлюючи їх і стираючи. Він побачив досить багато, щоб зрозуміти: хай там що трапилося з Помпеєм, але вони при цьому були присутні всією зграєю, і спогад про побачене, обсмоктаний до гіркої їді на язиках, не давав їм спокою. У ньому чаїлися їхній біль і страх перед кимось, про кого він поки що не мав уявлення. Вони були занадто закриті, занадто опиралися його спробам зрозуміти щось іще.

Зграї будувалися за принципом драбини. Кожен щабель — жива душа. Ламався верхній — першим ставав попередній. На місці обезголовленої піраміди тут же виростала нова верхівка. Так було зав­жди й у всіх, крім Фазанів.