Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

собі кажу: «Вставай і йди до людей!» — і це завжди впевнено-сильний поштовх; а до людей — це значить — до життя. Ось він, поштовх до тієї світлості, яка десь є, але мені здається, що ти її більше відчуваєш, ніж я, бо ти людина мети, тягнешся до неї, бачиш її реальну, а я забуваю в перебізі днів, обрáз, яких не можу забути й відкинути, а найгірше — вибачити. Завжди відчувала: десь є той тендітний пролісок, що проростає крізь асфальт у нашу метушливість і нашу марноту. Обгорни його теплотою і турботою! Не розтопчи його, мене, — хай і це стане однією з місій у твоєму житті! Нагадуй мені про те світло, того проліска. «Вставай і йди до людей!» — чую голос. Цієї ночі, коли дописувала цього листа, зрозуміла, що ліс наш чудовий, але нам колись доведеться вийти з нього і не з того боку, з якого входили (так бувало завжди), а з того, де починається велике, осяяне сонцем поле. Але коли цього не станеться, неважливо! Знати й відчувати потужний потік сонця, дослухатися, прагнути, доростати, готуватися до тієї нашої зустрічі, коли захочемо розповісти одне одному про всі затамовані таїни. Таїни, яким сімнадцять чи й більше років».

Підпис традиційний.

37

Усі ці листи, як на мене, складають цілість, ніби вставна новела в романі, але вона не вставна, бо всіма ниточками пов’язана з темами, задіяними у скрипті. Коли б я був композитором, то написав би чудового концерта на основі модернізації класично-романтичної музичної поетики, але то був би концерт не для органа, а для фортепіано з оркестром. Основа твору — імпресіоністична, від постулату «Хвала життю!» за М. Коцюбинським, із морем, сонцем, чайками, розігрітим камінням, знову-таки згадаймо «На камені» того ж письменника, з поступовим уторгненням драматичних і трагедійних тем і з виходом на любовну партію, побудовану на контрастах, що і став надією на вихід із драми.

Останній лист і розробляє задіяні колізії, тут сильніше виявлено і інтерес до моєї особи; зрештою кладеться відповідь на мою давню, ще перед її поїздкою, пропозицію поїхати разом до Житомира. Не важко помітити й таке: начебто хотіла звільнитися, чи відсіктися від нашої історії батьків, дідів і прадідів, але постійно до того поверталася, в останньому листі найбільше, отже ніби бажала звільнитися від задавнених проклять, а я в цій акції мав уподібнитися до лікаря, котрий замість гіркої пігулки раптом дав їй цукерку, отже, стати присолоджувачем її життя. До речі, цей термін — «солодке життя» взято з відомого італійського фільму, але, скільки пам’ятаю, він не йшов у широкому прокаті, а тільки на закритих переглядах, очевидно, Іра на такий якось потрапила. Але я того фільму, на жаль, не бачив, отож глибше розтлумачити того символа не можу — для мене він тільки як образ цукерки, що його дає примхливому пацієнту лікарська рука. Ліки, отже (з їхнім бридким смаком, але які лікують хворого), їй обридливі, значно більшої ціни надає цукерці, яка нічого, як відомо, не лікує, отже, спосіб мислення в неї залишився дитячий. Чоловіки, що можуть придатися тільки для задоволення спільної потреби тіла, її не цікавили, їй праглося проникнути в душу партнера. Є в цьому листі речі для мене дивні й разючі.

Перше: я їй здавався людиною, пильно заслоненою риштунками, отже, з душею ніби затуленою перед світом, але під бронею відчувала мою незахищеність, до якої й прагла добутися. Для того і знімала з мене уявно ті панцерні накладки — саме такий процес у пізнанні чоловіка її приваблював.

Друге: знову з’явилася алюзія сну про Поета й піщану косу, про те, що той вважав її фантазеркою, хоча він назвав її брехухою, і саме це останнє різко заперечувала. Але, знову-таки, того сну я їй не розповідав; можливо, Поет і справді так її називав, і це в містичний спосіб перейшло в мій сон.

Третє: хотіла поїздки до Житомира для того, щоб я ввів не в її, а у своє місто, до якого й справді ставлюся із сентиментом, — так воно, зрештою, і було: Житомир я любив, а спогади дитинства залишилися світлі й багаті, пронизані теплом та сонцем. Отже, знову-таки, чи не було це ще одним скиданням із мене риштунків?

Четверте: зберігалася ворожа настроєність до господині-ворони, яка бере дітей під своє крило, в супротилежність до того ставиться чайка. Не знаю, чи справді чайки не беруть під крила своїх дітей, але що не бере їх зозуля, знаю. Для Іри ж чайка — символ волі й моря, отже, цією метафорою не обіцяє мені бути турботливою дружиною, а хіба вивести мене на волю з мого запертя. Однак дружиною моєю стати ніби хоче, про це віститься в оповіді про ліс: щоб ми не входили й виходили з нього звичним шляхом, отже, пропонувала змінити форму стосунків, щоб нарешті вийшли з того лісу в поле, осяяне сонцем. Я при цьому маю ставитися до неї вельми бережливо, бо вона пролісок, який зовсім не кволий, бо пробив асфальт, і не розтоптати його, отже, чується, хоч і своєрідно, беззахисною сама й побоюється, що не пошаную цієї її властивості, хоча залишилося невідомим: що ж буде, коли сама добереться до моєї беззахисності? Зрештою, читач зможе про це докладно довідатися, дочитавши цього скрипта до кінця.

Є тут і м’які докори мені: за оте небажання її помічати і за те, що я ніби сплутую поняття «фантазерка» і «брехуха», тобто увіч відчуває, що я їй до кінця не довіряю і ставлюся таки остережно, а це значить, що в такій позиції зняти з мене захисні риштунки зась.

Іру вельми вражала банальність життя (образ лисого дядька в тільняшці), їй праглося, щоб Дід Мороз був справжній, а не видимий, хоча всі діти чудово знають, що так бути не може. Отже, важливо не те, що Дід Мороз є справжнім (так принаймні сприймав дитиною я), а те, що він приносить казку, хоча сам казкою не є; підміна цих понять і спричиняє скривлення, а відтак романтичне бачення світу. Тож її формула: «Вставай і йди до людей» значить зовсім не те саме, що, приміром, для мене. Я теж кажу: «Вставай