Димитр Ангелів - Сміливий чунг

Поява двох мо-ка в печері вночі могла бути згубною для чунгів, оскільки мо-ка в пітьмі бачили значно краще, ніж вони, і їм довелося б захищатись майже наосліп. З другого боку, чунги добре знали, з якою настирливістю мо-ка переслідують будь-яку іншу тварину. Ця настирливість і впевненість, що на світі немає більшої й сильнішої за них тварини, крім хо-хо і грау, робила їх безстрашними. Заревівши, Брунатна лома схопила маленьких чунгів і відштовхнула їх далеко позад себе, а інші чунги, ревучи на все горло, щоб налякати мо-ка, почали кидати в них каміння. Найлютіше ревла Брунатна пома. Вона кинулась до мо-ка, ладна вмерти сама, але не дати загинути своїм дітям. І мо-ка справді злякалися. Злякалися, приголомшені багатоголосим ревом чунгів і градом каміння. Звірі не сподівалися, що зустрінуть тут таку кількість чунгів, і, завилявши куцими хвостиками, потрюхикали до лісу. Чунги повискакували з печери й довго ревли, шпурляючи їм услід каміння. Разом з ними вибіг і ла-ї: цього разу він уже гарчав і люто гавкав.

Ще довго стояли чунги біля входу до печери, стискуючи в руках камені й товсті ломаки. Жовте світило зійшло над лісом і залило срібним сяйвом велетенські дерева й скелі. Все огорнула глибока, таємнича тиша. Мо-ка більше не з’являлись. Час від часу тишу зоряної ночі порушували якийсь далекий шалений рев, чиєсь несамовите виття або злякано-хриплий вереск. Тиша на мить злякано здригалася і, здивована, стріпувала своїми незримими крилами, потім знову залягала, щоб трохи згодом ще раз стрепенутися.

Усі чунги насторожено ловили ті таємничі звуки ночі. Ось Сміливий зупинився перед групою і підняв гостру ломаку, ладен пронизати нею найсильнішого мо-ка. Поруч з ним — Голобедрий — той, хто перший кинувся на обох мо-ка. Це він так влучно поцілив каменем одного з хижаків у морду, що той цілий день потім залишав за собою кривавий слід. Так, недарма всі чунги вважають його другим ватажком! Недарма й сам Сміливий останнім часом почав навчатися в нього спритності й кмітливості. Ось Брунатна пома, яка ніяк не може заспокоїтись за своїх близнят і продовжує загрозливо ричати.

А ось і Молода пома. Вона дивиться на темний ліс і теж прислухається до неспокійних звуків місячної тиші. Вона прислухається й силкується розпізнати, хто це із звірів реве або вищить. Оце-несамовите виття хе-ні… Це-зляканий вереск сполоханого дже. Він лежить з перегризеним горлом, а хе-ні роздирають його ще тепле тіло… Ось це виє івод, а то реве мо-ка…

У свідомості Молодої поми заворушилися якісь догадки — мов слабкі іскри в розритому попелі, швидко гасли і потім спалахували знову. Ці догадки ще не мали чіткого окреслення, зринали без усякого зв’язку між собою, та вона все-таки сяк-так згруповувала, поєднувала їх і врешті починала розуміти, що коли б ла-ї вчасно не зачув отих двох мо-ка і своїм скавчанням та виттям не розбудив чунгів, багато б з них лежало зараз у печері з перегризеним горлом…

Так, маленький ла-ї врятував їх від мо-ка… Правда, чунги сплять досить чутко, та все ж значно міцніше, ніж інші тварини, часто плутають сон з дійсністю й тому прокидаються і схоплюються не відразу. А маленький ла-ї здригається навіть від такого шерхоту, якого нездатний вловити жоден чунг. Отже, якщо він і надалі залишиться з чунгами, то щоразу відчуватиме наближення до них будь-якого хижака і своєчасно будитиме їх…

І Молода пома з невиразним ще почуттям вдячності до маленького ла-ї присіла біля нього, обняла його голівку й почала гладити. Зрозумівши її ласку, маленький ла-ї замахав хвостом. Його довгий язик легенько й ніжно лизнув Молоду пому в обличчя.

І раптом маленький ла-ї зник. Спочатку чунги навіть не помітили його відсутності, а помітивши, не звернули на це уваги. Тільки близнята та Молода пома дивувалися, де він міг подітися, й довго шукали його в темних норах печери та в кущах. Потім вони почали забувати про нього і, мабуть, зовсім забули б, коли б він несподівано не з’явився знову. Чунги помітили, як він спинився оддалік від печери і зацікавлено дивився на них. Біля нього стояв другий — більший і сильніший ла-ї, з нашорошеними вухами, з білим животом і світло-рудою спиною.

Маленький ла-ї теж підріс, зміцнів, і чунги впізнали його лиш по перегризеній передній лапі. Вони радісно кинулися до. нього. Більший ла-ї відразу втік й швидко зник у лісі, а маленький на мить затримався, ніби розмірковуючи, що робити. Він подивився туди, куди побіг більший ла-ї, потім обернувся до чунгів, що наближалися до нього, помахав хвостом, облизався… І раптом, коли Молода пома вже майже була коло нього, підібгав хвоста, крутнувся на місці й щодуху помчав у ліс.

Прикро й сумно стало Молодій помі. І під впливом цього почуття вона зачмокала й вигукнула:

— Ху-ху-кву-а-а!

Наслідуючи її, маленькі чунги й собі загукали:

— Ху-ху-кву-а! Ху-ху-кву-а!

Одного разу вранці чунгів розбудило якесь незнайоме курликання. Воно долинало здалеку і то посилювалось, то затихало. Першими з печери вибігли два маленьких чунги, за ними кинулась Молода пома й решта чунгів.

Розвиднялось. На сході вже ясніло спокійне, чисте, сине небо. Високо над головами у чунгів воно було ще зоряне, темне, але зорі поступово втрачали свій яскравий нічний блиск і зникали одна за одною. На тлі світліючого небосхилу вирисовувались верхівки дерев, утворюючи гігантську ламану лінію.

Чунги почали озиратись. Їм здавалося, що те незнайоме курликання долинає з усіх боків і розлягається над усім лісом. Воно нагадувало тоненький писк великої кількості маленьких крі-рі, і чунги дивувалися: що б це могло бути?

Незабаром Молода пома помітила, що те курликання злітає з неба. Вона підвела голову і високо вгорі побачила якісь чорні цяточки. Витягнувшись у прямі лінії, вони парами пропливали в небі. Передні кінці тих