Марек Краєвський - Кінець світу в Бреслау

Бреслау,

вівторок 20 грудня,

третя пополудні

У «Свидницькій пивниці» панувало звичайне обіднє пожвавлення. У нішах біля входу, як завжди, продавали булки й ковбаски. Офіціанти, зодягнені, як століття тому, в сутани, шпарко обслуговували клієнтів, підносячи над головами таці з тарілками, супницями, склянками й кухлями. Дехто ніс довгі дерев’яні таці, на яких стояли старі дзбанки, місткістю у дві сілезькі кварти. Вони були наповнені «білим» або «темним бараном» — так віддавна називали продукт місцевої броварні. У темному приміщенні біліли їхні довгі, до землі, фартухи й серветки, перекинені через зігнуту в лікті руку. На стінах блищали квадрати обшивки. За одним зі столів під гербами студентських корпорацій блищали білі манжети сорочки — чоловік уважно читав документи, час від часу відхиляючи голову, наскільки це дозволяв йому хірургічний корсет, і вдивляючись у стелю. Здавалося, він щось завчав напам’ять. За кілька хвилин він підніс кухоль і допив рештки пива. Офіціант, який не зводив очей з цього чоловіка, одразу послав до читача документів молодшого кельнера із запитанням, чи Herr Kriminalrat Мокк не бажає ще чогось. Мокк забажав ще одного «фабіана». Кельнер негайно виконав це прохання, який аж онімів від самої лише думки, що він говорить зі знаменитим поліцейським. Герой Бреслау відсьорбнув великий ковток пива й знову глянув на складений Домаґаллою список членів бреславських окультних товариств. Осіб зі списку супроводжували короткі нотатки: вік, професія й чи потрапляли вони колись у поліційні картотеки. Аналогічні характеристики видніли й на іншому списку, укладеному директором Міської бібліотеки, Теодором Штайном. Однак особи зі Штайнового списку мали зовсім іншу, набагато безпечнішу пристрасть: вони були шанувальниками Сілезії та Бреслау. Моккова підозріливість не дозволяла йому знехтувати жодним списком і постійно підказувала запитання на кшталт: «Чому сорокап'ятирічна домогосподарка, пані Крістель Бушгорн, захопилася діяльністю розенкрейцерів?» або «Невже вичовгування бреславської бруківки й оглядання міста для тридцятивосьмирічного листоноші Пауля Фінка надихнуло його вступити до „Товариства шанувальників рідного сілезького краю?“.»

До столика підійшов Гартнер і привітався з Мокком, перебивши роздуми останнього про джерела людських мотивацій.

— У моїй групі вже дванадцятеро осіб. Переважно вчителі гімназій, — сказав він задоволений, беручи в офіціанта меню. — Ніхто не відмовився. Певне, їх спокусив солідний гонорар. Фон Шреттер дозволив мені залучити лише вісьмох експертів. Отож довелося вигадати якісь критерії відбору. Я зажадав від кожного список публікацій та характеристику власної наукової роботи. Тепер черга за вами, пане раднику. Мені на закуску дві кессельські ковбаски, а тоді телячу відбивну з яйцем і сарделькою. — звернувся він до офіціанта, що гречно стояв, чекаючи на Моккове замовлення.

— Тепер ви…

— Та-а-ак… — протягнув радник. — Мені тріску в гірчичному маслі й заливного вугра з печеною картоплею. Так, це все, — він глянув на Гартнера. — Маєте рацію, тепер моя черга. Я розгляну їхні кандидатури, і якщо результат буде негативний, ми не витрачатимемо на них обер-бургомістрових грошей. Але, але… Я сумніваюсь, що ми когось не приймемо до групи. Я сам не знаю, що може слугувати підставою для відмови комусь з викладачів, зібраних вами… Хіба що…

Мокк глянув на Гартнерів список, тоді перечитав списки публікацій і раптом збайдужів до всього на світі. Він не бачив закусок, що їх розставляв перед ним кельнер, не чув брязкоту виделок і ножів, сичання пива, яке розливали з бочок. Він бачив лише два прізвища, що виявилися спільними в обох списках. У цих прізвищах окультизм змішувався з любов’ю до рідного сілезького краю, складні мотивації ставали чіткими й виразними, а людські цілі — однозначно злочинними.

— Послухайте, докторе Гартнер, — Мокк знову опанував себе. — Ви пригадуєте, що, окрім Ґельфрерта, вісім чоловік позичали в Міській бібліотеці «Antiquitates Silesiacae» Бартезія. То були viri Leopoldini[50]: Урбан Папст, або ж папа Урбан VIII, Франц Венцль, Петер Канізій, Йоганн Кармер, Карл фон Гойм. А тепер у нас є цікавий кандидат для групи експертів — викладач гімназії Еріх Гоккерманн, член «Товариства шанувальників рідного сілезького краю» і автор монографії про славних мужів, чиїми портретами можна милуватися в Леопольдівській залі. (Як добре, що ви поставили кандидатам вимогу скласти бібліографію своїх праць!). Прізвища цих мужів є в реєстрі випозичених книжок. Чому вони там опинилися? Їх міг написати той, хто про них думає, хто ними займається. А хто ж займається ними більше, аніж автор монографії про них? — Мокк одночасно відчув ріжучий біль у шиї, дертя в горлі та здавлювання корсета. — Гадаю, Гоккерманн читав Бартезія в читальному залі, а не вдома, і підписувався прізвищами Леопольдівських мужів. Якби Гоккерманн хотів узяти Бартезія додому, для нього це було б куди простіше, аніж для Ґельфрерта, якби він підписувався власним прізвищем. Адже він викладач гімназії! Отож, є лише тільки одне пояснення: він не хотів, аби хтось знав, що він вивчає цей стародрук, — Мокк із жалем глянув на охололу тріску й продовжував уже пошепки. — А що стосується працівника Міського архіву Вільгельма Дільзена, то не треба надто напружуватися, аби визнати його підозрілим. Як видно зі списку Домаґалли, він є членом окультного Бреславського товариства парапсихічних досліджень.

Він замовк і заходився коло прохололої риби.

— І що з ними робити? — Гартнер приголомшено вдивлявся у свого співрозмовника. — Не включати їх до групи?

— Звісно, включати, — Моккові в роті танув вугор у густому