Джейн Остін - Гордість і упередженість

місіс Рейнольдс, показуючи на іншу мініатюру, — схожість надзвичайна! Його намалювали тоді ж, коли й портрет містера Вікхема — десь близько восьми років тому.

— Я багато чула про гарну зовнішність вашого господаря, — сказала місіс Гардінер, розглядаючи портрет, — тут зовнішність дійсно гарна. Але ж, Ліззі, скажи нам — є схожість чи немає?

Місіс Рейнольдс, зачувши, що Елізабет знайома з її господарем, поглянула на неї з непідробною повагою.

— Ця дівчина знає містера Дарсі?

Елізабет зашарілась і відповіла:

— Трохи знаю.

— А ви вважаєте, що він — дуже красивий джентльмен, пані?

— Так, вважаю, що дуже красивий.

— Як на мене, так немає чоловіка, красивішого за нього; але в галереї нагорі ви побачите ще кращий, більший його портрет. Ця кімната була улюбленою кімнатою мого чоловіка, і оці мініатюри висять у тому самому місці, що й тоді. Вони йому дуже подобалися.

Тут Елізабет нарешті зрозуміла, чому серед них був портрет містера Вікхема.

Потім місіс Рейнольдс спрямувала їхню увагу на портрет міс Дарсі, намальований тоді, коли їй було лише вісім років.

— А зараз міс Дарсі — така ж вродлива, як і її брат? — запитав містер Гардінер.

— Ну звичайно ж! Найвродливіша дівчина з коли-небудь бачених мною; а яка освічена і вихована! Грає і співає цілісінький день. У кімнаті поруч стоїть новий інструмент, котрий щойно для неї привезли, — подарунок мого господаря; завтра вона приїздить разом із ним.

Містер Гардінер, маючи манери невимушені та приємні, заохочував говірливість економки своїми запитаннями та зауваженнями, а місіс Рейнольдс — чи то від почуття власної значущості, чи то від любові до мешканців маєтку — з явним задоволенням розповідала про господаря та його сестру.

— Як часто ваш хазяїн буває в Пемберлі протягом року?

— Не так часто, як мені хотілося б, пане; але смію сказати, що він проводить тут приблизно половину свого часу, а міс Дарсі влітку завжди від'їздить на південь.

«За винятком тих випадків, — подумала Елізабет, — коли вона їздить до Ремсгейта».

— Якщо ваш господар ожениться, то, може, тоді ви матимете змогу бачити його частіше.

— Так, пане, але я вже й не знаю, коли це станеться і чи станеться взагалі. Не знаю, чи зможе він знайти собі гідну пару.

Містер і місіс Гардінер посміхнулись, а Елізабет не втрималась і мовила:

— Якщо ви такої думки про нього, то, мабуть, він є дійсно людиною надзвичайно достойною.

— Я не говорю нічого, крім правди і крім того, що скажуть усі ті, хто добре його знає, — відповіла місіс Рейнольдс. Елізабет подумала, що це вже занадто; і зі зростаючим здивуванням почула, як економка додала:

— Жодного разу в житті я не чула від нього лихого слова, а я ж знаю його ще відтоді, коли він був чотирирічним хлопчиком.

Це була найдивовижніша з усіх похвал, яка повністю суперечила її уявленням про містера Дарсі. Досі Елізабет твердо трималася тієї думки, що він не був людиною доброзичливою. Ця фраза збудила в ній щонайжвавіший інтерес, їй дуже захотілося почути ще, тож вона була надзвичайно вдячна своєму дядечкові, коли він мовив:

— Дуже мало є людей, про яких можна почути добру думку. Вам поталанило мати такого господаря.

— Так, пане, я знаю, що мені дуже поталанило. Ввесь світ можна обійти, а кращого не знайдеш. Але ж я завжди зазначаю, що ті, хто в дитинстві є доброзичливими, залишаються доброзичливими і в дорослому віці; він же завжди був найлагіднішим і найвеликодушнішим хлопчиком у цілому світі.

Елізабет витріщилася на неї, ледь приховуючи своє здивування. «Невже це — містер Дарсі?» — подумала вона.

— Його батько був прекрасною людиною, — сказала місіс Гардінер.

— Так, пані, саме таким він і був, а його син буде таким же, як і батько, — так само люб'язним до людей бідних.

Елізабет слухала, ледь ймучи віри, і сумнівалась; їй дуже кортіло почути більше. Зі всього, про що розповідала місіс Рейнольдс, її цікавила лише ця тема. Марно економка говорила про зміст картин, розміри кімнат і вартість меблів. Містер Гардінер, вельми здивований тією фамільною упередженістю, якою він пояснив надмірну, на його погляд, похвалу місіс Рейнольдс на адресу свого хазяїна, незабаром повернувся до цієї теми, і економка знову стала енергійно перелічувати чесноти містера Дарсі, коли вони разом піднімалися широкими сходами.

— Він — найкращий землевласник і найкращий хазяїн, — сказала вона. — Другого такого я не знаю. Не те, що теперішні несамовиті та безголові молодики, котрі тільки про себе й думають. Серед його орендарів та слуг знайдеться чимало таких, які відізвуться про нього добрим словом. Хтось може закинути, що він гордовитий; але запевняю вас — нічого подібного я ніколи не бачила. Наскільки я розумію, йому приписують гордовитість лише тому, що він не торохтить без упину, як інші молодики.

«У якому ж привабливому світлі це його виставляє!» — подумала Елізабет.

— Така надзвичайно доброзичлива характеристика, — прошепотіла її тітонька, коли вони піднімалися сходами, — якось не в'яжеться з його ставленням до нашого бідолашного приятеля.

— Можливо, нас обдурили.

— Навряд; гадаю, що ці відомості заслуговують на довіру.

На горішньому поверсі вони спочатку потрапили до просторого передпокою, а потім місіс Рейнольдс провела їх до чепурненької вітальні, нещодавно обставленої з більшою елегантністю та вишуканістю, ніж кімнати внизу, і повідомила, що все це було зроблено лише на догоду міс Дарсі, котрій сподобалася ця кімната, коли вона була в Пемберлі останнього разу.

— Він дійсно добрий брат, — сказала Елізабет, підходячи до одного з вікон.

Місіс Рейнольдс уже передчувала, як зрадіє міс Дарсі, коли ввійде до кімнати.

— Отакий він завжди і є, — додала вона. — Все, що може дати приємність його сестрі, буде зроблено обов'язково і невідкладно. Він нічого для неї не пошкодує.

Їм лишилося подивитися лише картинну галерею і дві-три великі спальні. В першій було багато гарних картин, але Елізабет погано зналася на живопису, і тому від картин, схожих на ті, які вже бачила внизу, вона охоче перейшла до споглядання деяких олівцевих малюнків міс Дарсі, сюжети яких були для неї цікавішими та зрозумілішими.

В галереї було багато портретів членів родини, але вони містили мало такого, на чому міг би затриматися погляд сторонньої людини. Серед них Елізабет намагалася знайти те єдине обличчя, риси якого були їй знайомими. Нарешті погляд її зупинився — портрет мав вражаючу схожість із містером Дарсі, на обличчі якого була та сама широка посмішка, з котрою — як вона пам'ятала — він часто на неї позирав. Серйозно замислившись, вона постояла кілька хвилин перед портретом, а при виході з