Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

Заходу — як таке можливо, щоб їх ніде не було? Що це за країна така, ця батьківщина? Лікарня являла собою далеко просунуту першу стадію розпаду. Ніхто вже не вимагав від гостей накидати на плечі білі халати, ніхто взагалі нічого не вимагав і нічого не пильнував і не знав, коридори повнилися протягами й пилюкою. Я переходив з однієї палати до іншої, поки не знайшов його, блідого і дуже схудлого. Я зміг побачити форму його вилиць, я ніколи не здогадувався, що вони в нього аж такі. Він напружився і спробував зажартувати: Ну, як там баварки — великі цицьки і майже без задниць? Якщо б він цього не зробив, я міг би враз захлипати. Хоч до сорока мені було ще загалом страх як далеко. Але цього разу всього випало просто забагато — розпачу, прощання, зустрічі, його і моєї безнадії. Найгірше, що мені жахливо хотілося негайно погодувати його з ложки. Господи, дай мені донести її — так я мав би молитися. Ми змушені були якось розвеселити один одного. Його ліжко стояло поруч із вікном, на підвіконнику лежав номер «Сучасності» — обкладинка з портретом вельми задоволеного собою пухкого добродія, президента нашої батьківщини. Це означало, що всередині мають бути «Рекреації». Ми потринділи про те і се, я показав йому кілька фоток з вілли, озера і Венеції, він для годиться уважно роздивився кожну з них. Потім ми помовчали і знову потринділи, по другому колу майже про те саме. Коли я підвівся, щоб іти, він кивнув на журнал і сказав подібне до Ремарка. З цього випливало, що він мене сильно похвалив.

Ремарк належав до авторів, яких його покоління читало найбільше. Усі його друзі читали Ремарка, Джека Лондона і Драйзера. На Ремаркових «Трьох товаришів» записувалися в чергу по бібліотеках. Вони з мамою мусили тягнути жереб, хто читатиме перший.

До чого я про все це тут кажу?

Мій батько був першою на світі людиною, яка показала мені дерево ґінкґо. Це стало для мене потрясінням — уявити собі, що воно може пам’ятати динозаврів і що воно китайське. Але передусім це слово, слово як таке — ґінкґо! Крім того, він показав мені катальпу і розповів, що вона з Мексики. У нашому місті катальпи ростуть у кількох місцях, просто так, на вулиці. Дерева були його справою, він жив деревами, точніше, дуже багатьма деревами, сукупністю дерев, лісом. Наприкінці літа починалася пора гербаріїв. Насправді ми повинні були збирати листки протягом усього літа — з тим, щоб на вересень вони виглядали достатньо засушеними. Це було літнє завдання з ботаніки. Проте, як усі нормальні школярі, я відкладав цю справу до останніх днів серпня. Батько повертався з чергового службового виїзду лісовими господарствами і витрушував переді мною на стіл повну торбу всілякої духмяної зелені. Це було наче злий ботанічний жарт: засипати мене з головою цими незліченними листками, з якими я вже так чи інакше не встигав собі порадити. І все ж завдяки йому я принаймні радив собі з розпізнаванням — осика, граб, крушина.

Навіть у снах він бачив себе моїм провідником у світі дерев. Одного разу ми ледь не поздихали від ржачки: йому приснилося, що ми ходимо якимось лісопарком і він, вказуючи на черговий екземпляр, повідомляє мені, що то дуб канцелярський. Уві сні це не було жартом. Уві сні він часто забирав мене з собою на всілякі природознавчі прогулянки. Якось йому снилося, що ми удвох виходимо на залиту сяйвом галявину і там пасеться абсолютно дивне створіння — з цілком гіллястими оленячими рогами, але завбільшки з кімнатного песика. «Якийсь недороблений олень», — каже він до мене уві сні.

Другою його справою було розповідати історії. У цьому сенсі він став для мене з моїх дитячих років посланцем самого що не є Навколишнього Світу — в тих історіях зосереджувалося все, що я хотів знати про людей, тварин і рослини. Його життя було сповнене пригод, особливо замолоду, коли він їздив лісами на коні і наповал відстрілював з карабіна браконьєрів — так мені принаймні все це уявлялося. З роками наші ролі майже цілком помінялися місцями: в його житті відбувалося все менше подій, аж поки не перестало відбуватися взагалі будь-що. У моєму їх відбувалося все більше, і тепер оповідачем випадало бути мені. Себто посланцем навколишнього світу, дедалі більшого, дедалі більш зовнішнього, все частіше бував я. Того разу в лікарні я намагався описувати Вальдберту, розташування кімнат, балконів, оглядової вежі, характер містечка, мої спроби домовлятися з місцевими мешканцями шкільною німецькою, береги озера, нерухомих лебедів на воді, перспективу протилежного берега, таємничу смерть Людвиґа Другого і, звичайно, парк, у якому начебто переважала альпійська сосна. Я кажу начебто, бо насправді я зовсім не був упевнений, що ті сосни справді альпійські, але я вдавав, ніби переконаний, що там росли саме вони. Він уточнював: pinus halepensis, сосна альпійська, в нас іноді кажуть жереп. Безумовно, він згадав би будь-яку з латинських, а потім і місцевих назв — проблема полягала не в ньому, а в мені: я не надто запам’ятовував усю ту рослинність, я ж не збирався писати звіту чи готувати наукову доповідь на тему «Реґіональні особливості перехідної флори у передальпійських умовах Верхньої Баварії», мені вистачало, що вона, рослинність, вічнозелена. Одна з фоток була зроблена з порослого вічнозеленою дрібнолистяною масою паркового муру і він відразу сказав ну, звичайно — hedera helix. Мені залишалося відіграватися на історії культури. Я багато розповідав йому про привидів — начебто на віллі та в околицях їх водилося відразу декілька, з різних епох та ареалів. Дехто з нас вигадував на них усілякі пастки, комбінуючи системи взаємно відображуваних малих люстерок, найтоншими нитками сполучених із вирізаними з білого паперу зіркоподібними символами. Йшлося про те, аби на ранок застати сліди їхніх нічних пересувань з поверха на поверх, з підвалів у вежу й назад. Батько розвінчував мої розповіді, вказуючи на мою ж необізнаність: привиди не дуже терплять близькість один одного, привиди жахливо еґоцентричні, відразу кілька привидів на одній віллі — це нечувана рідкість на межі абсурду. Я виправлявся й казав, що так, що дійсно, що я жодного разу жодного з них так і не побачив, от хіба що увесь той нічний гармидер навколо пральних машин у підвалі, який раз на три тижні зчиняла Брудна Прачка. Крім того, я намагався розповідати йому про Венецію, але в мене це погано виходило — за великим рахунком він і