Юліан Семенов - Експансія-I

це прізвище знаю і вже повідомляла про нього тутешній поліції, його шукають, цього садиста… Але я хочу, щоб ви мені назвали це ім'я, пане Брінберг… Нацисти привчили мене нікому не вірити. Я навіть собі часом перестаю вірити, я не завжди вірю дітям, мені здається, що й вони мені брешуть, особливо коли затримуються після школи…

— Ми змогли дістати інформацію, що людиною, яка винна у загибелі вашого чоловіка, був якийсь Борзен, доктор Борзен з гестапо…

— Це неправильно. Бользен, ось як буде правильно. Але він має й інше прізвище. Штандартенфюрер Штірліц.

— Ви коли-небудь бачили його?

— Так, — відповіла жінка.

— Можете впізнати?

— Я впізнаю його серед тисяч людей. Я впізнаю його, навіть коли він зробив пластичну операцію. Діти здобудуть освіту, почнуть заробляти гроші, ми зберемо на те, щоб почати наш розшук, і ми знайдемо цього Штірліца. Ми його знайдемо. Я впізнаю його і вб'ю. Сама. Без будь-чиєї допомоги. Його шукають ось уже кілька місяців. Але я не дуже вірю, що його знайдуть.

— Чому?

— Так… Я маю підстави думати саме так, пане Брінберг.

— На жаль, я повинен з вами погодитися, фрау Рубенау. Світ має коротку пам'ять. Усі хочуть якнайшвидше забути всі страхіття. Всі хочуть взяти від життя те, чого не Эстигли взяти раніше, у цьому виявляється недосконалість людської натури. Але ми не збираємося забувати. Ми не забудемо. Ми теж маємо намір карати самостійно. Не чекаючи того часу, коли почне діяти влада. Ми вже знайшли двох мерзотників… — Барб'є витяг з кишені фотографії, які передав йому Мерк. — Цей, довготелесий, був наглядачем у концтаборі Треблінка. Ми схопили його й віддали в руки влади. Другого гестапівця, Куля, зараз транспортуємо до Німеччини з Еквадору…

— Ну й що з ними буде? — зітхнула жінка. — Їм дадуть змогу виправдатися, як це дозволяють Герінгу і Штрайхеру? Виділять адвокатів? Помістять їхні фотографії в газетах? Братимуть у них інтерв'ю?

— Це справді так, фрау Рубенау. Але сидіти в тюрмі й чекати вироку… Це кара страшніша, ніж розстріл на місці…

— Не порівнюйте тюрми союзників з нацистськими. Ви не знали, що це таке, а я знала…

— Скажіть, фрау Рубенау, ви не погодилися б віддати вашого хлопчика в нашу школу для особливо обдарованих дітей? Він так само ще й досі пише музику, ваш восьмирічний Моцарт?

Він знав, як працювати з матерями, цей Барб'є, він знав, як працювати з жінками, скільки разів він виходив через них на їхніх дітей і батьків, він умів вести свою лінію — неквапливо, вдумливо, співчутливо…

— Я не зможу жити без нього, пане Брінберг. Я зворушена вашою турботою про Пауля, але ми більше ніколи не розлучатимемось.

— Тоді ми згодні видати вам субсидію, щоб ви змогли платити його вчителеві музики…

— Що я повинна для цього зробити?

— Нічого. Погодитися її прийняти, та й годі, — сумно посміхнувся Барб'є. — Відкрити рахунок у банку, якщо хочете, ми це зробимо зараз же, і край. Ми переказуватимемо на цей рахунок гроші. Не дуже великі, ми живемо на приватні пожертвування, але все-таки це буде вам хоч якась підмога.

— Спасибі, — відповіла жінка. — Велике спасибі, це дуже нам допоможе.

— Ах, нема за що дякувати…

— Може, щось іще?

— Ні, ні, це все, що я вам хотів сказати. Ходімо відкриємо рахунок, і я попрощаюсь з вами…

— Але в мене немає вільних грошей…

— Вони є в мене. А втім, вони не вільні, — Барб'є зітхнув, — бо належать вам. До речі, ви маєте право подати в суд на цього самого Бользена — Штірліца, нехай в Нюрнберзі подумають, як їм бути з рядовими головорізами. Вимагайте, щоб вам призначили пенсію за збитки, завдані СС Це ж СС позбавило вас годувальника…

— Думаєте, такий позов розглядатимуть?

— Дивлячись як написати, фрау Рубенау. Ви маєте хорошого адвоката?

— Консультація у хорошого адвоката коштує сто франків. Я не маю таких грошей.

— Це хороший адвокат, — Барб'є торкнув себе пальцем у груди, — не бере із своїх. Ми повернемося, і я напишу позов…

Вони спустилися вниз; Барб'є відчував напруженість, яку переживала жінка; це добре, подумав він, це саме та натура, яку перемагають поетапністю, вона скаже мені все, що я маю від неї почути.

У банку він відкрив на її ім'я рахунок, поклав п'ятдесят франків, потім запросив її в магазин і купив дітям шоколад, фрукти й жувальні гумки; вчасно себе зупинив, бо спочатку хотів купити щось дешевше — ковбасу, масло і сир; ти ж швед, зупинив він себе, тільки німці зараз відчувають голод, ця тітка відразу все збагне, вона з породи розумних, хоч і довірлива; а втім, недовірливість властива бездарним людям, якби я не втямив цього в Ліоні, моя робота не була б така результативна.

— Що ви знаєте про цього мерзотника? — спитав вія, поговоривши перед цим про те, як усе дорожчає, про необхідність посилати дітей на відпочинок у гори, це ж зовсім поруч, а селянське молоко конче потрібне дітям, воно закладає основу на все життя…

— Нічого, — відповіла жінка. — Я маю його фото й відбитки пальців. Оригінали я віддала в поліцію, копію зберігаю в себе. Це все, що я маю.

— Уже немало. Ви не уявляєте, як це важливо для криміналістів. Як ви дістали його фото й відбитки пальців?

— Мені передав його начальник. Він був дивною людиною. Мабуть, зрозуміло, що війну програли, й робив усе, аби самому якось викрутитись… От він і відкрив мені, що Вальтера вбив Штірліц.

— А як звали ту людину?

— Він сказав, щоб я ніколи навіть не подумала назвати його ім'я.

— Але ви знаєте його ім'я?

— Так.

— А якщо я згадаю? Якщо ви відповісте на мої запитання і я назву прізвище, це не буде порушенням вашого слова. Згодні?

— Так, — відповіла жінка після тривалої паузи.

— Де відбулася ваша розмова?

— В його кабінеті.

— У Берліні?

— Так.

— В установі?

— Так.

— У гестапо?

— Так.

— Де воно розміщалось?

— Ви не знаєте, де розміщалось гестапо?

— Нічого дивного. Я швед, я ніколи не був у Берліні…

— На Принц Альбрехтштрасе…

— Там було не лише гестапо, фрау Рубенау. Там була штаб-квартира усього РСХА, — відрубав Барб'є і тільки-но закінчив фразу, як збагнув, що схибив.

— Звідки вам відомо? Як ви знаєте про це, якщо ніколи не були в Берліні? — зразу спитала жінка, але він уже був готовий до цього запитання, зрозумівши, що своєю обізнаністю відкинув її до настороженості, яка була на початку їхньої зустрічі.

— Ця адреса тепер відома всім, фрау Рубенау. Читайте матеріали Нюрнберзького трибуналу, адже вони друкують велику кількість документів,