Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

скільки ще їхати. Він знизував плечима та відповідав: «Soon! Very soon!» Але те його «незабаром приїдемо» не відповідало дійсності. А якщо й відповідало, то тільки не українській. Між Лейком та Лейкербадом він зупинив машину на вузенькому мості, щоб надати нам можливість поглянути вниз у прірву. Світлана на цей час знову прокинулася. Чи то через цікавість, чи то через ввічливість вона глянула з моста вниз. У неї запаморочилася голова, її занудило. Я по-справжньому перелякався. Перелякався і таксист. За півгодини він вже вивантажував з багажника наші валізи та портплед. Тут уже стояв готельний «бел-бой», налаштований віднести валізи на будь-який поверх і затриматись у дверях, чекаючи винагороди. Лічильник нарахував триста сімдесят франків. Я виявився правий у своїх підрахунках. Чотири сотенні папірці лягли на розкриту долоню водія. Він побажав нам удачі й поїхав. А «бел-бой», не питаючись, поволік багаж у номер.

— Я трохи полежу, а потім підемо до Валі й Дмитра, — промовила втомленим голосом Світлана.

— Звичайно, — погодився я.

Допоміг їй скинути туфлі. Приніс із ванної просторий халат. А сам вийшов на балкон.

Наш номер знаходився на другому поверсі. Вікна виходили на північ. За триста метрів містечко закінчувалося, а земля поступово перетворювалася на камінь і бралася вгору. Це містечко, що «поселилось» у просторій ущелині, ще минулого разу здивувало мене своєю іграшково-красивою беззахисністю перед стихією. Його розташування нагадувало дно склянки, і коли Господь зажадав би наповнити цю склянку, то ніхто не врятувався б. Але швейцарські боги, мабуть, захищали Лейкербад. Лавини сюди не сходили, кам’яні обвали милували вілли, готелі й санаторії. Ніби все було застраховане самим Богом. Коротше кажучи — Швейцарія у своїй споконвічній тиші й безпеці.

Я взяв з міні-бару пляшечку пива. Прислухався до дихання сплячої Світлани — рівного і спокійного. I знову вийшов на балкон милуватися Альпами, що зносилися до неба.

117

Київ. Грудень 2015 року.

Вночі мені приснився російський ліс. Чому російський? Бо десь далеко, серед високих ялин, хтось постійно перегукувався, використовуючи російські матюки. Якийсь чоловік хрипким голосом кликав Дусю. А я збирав гриби і спостерігав час від часу за рудими мурахами, за їхніми живими стежками. Коли я присів навпочіпки і простяг руку за черговим білим грибом, то помітив, що волосинки на затиллі моєї долоні порудішали. Я підтягнув рукав ватяника (ось, виявляється, в чому я збирав гриби! Отже, ліс був справді російський, коли на мені ватяник) і з подивом зрозумів, що вся моя рослинність на шкірі також була рудого кольору. I все це на тлі цілковитого ластовиння!

— Дуся?! — волав за деревами невидимий захриплий чолов’яга.

Я вирішив піти в інший бік, щоб не зустрітися з ним. Перебрався крізь хащі молодих ялинок, зрізавши на ходу ножем з дерев’яною ручкою десяток маслюків. Вийшов на галявину, зупинився й побачив перед собою новенький джип «хаммер» жовтого кольору. В машині нікого не було. Номерний знак був рідний, київський, тричі «крутий». «ОО 1111 НН». Якраз перед переднім лівим колесом росла сім’я опеньків. Обережно, щоб не пошкодити протектор колеса, я її зрізав. Поклав опеньки в пластмасове відро і сам пішов далі, на ходу озираючись на машину. Джип видався мені знайомим.

Я ще пройшов метрів із п’ятнадцять і зупинився, побачивши попереду на галявині двох закоханих, які влаштували собі пікнік. Вони сиділи на темно-зеленому пледі. Між ними стояла пляшка шампанського і блюдо з тістечками. Білявка, якій на вигляд можна було дати двадцять п’ять років, повернулася до мене і кинула запитальний погляд. Слідом за нею повернувся чоловік. На його вузькому вилицюватому обличчі можна було прочитати пиху і легку роздратованість. Він поліз рукою до кишені сірого піджака. Витяг звідти якусь чорну штуковину, схожу на телевізійний пульт дистанційного керування. Спрямував цю штуковину на мене й натиснув на кнопку. І я відразу ж зник, розчинившись у лісовому повітрі. І відерце з грибами, яке тішило долоню своєю вагою, кудись зникло. Я розплющив очі, роззирнувся. Було темно. Я лежав у своєму «королівському» ліжку на Десятинній. У грудях, занепокоєне сном, вовтузилось серце. Рука сама потяглася до нього. Пальці пройшлися вздовж вертикального шраму. Потім долоня лягла на груди. І я відчув, як дві складові частини мого тіла обмінюються теплом.

— Годі, це ж лише сон, — прошепотів я.

Але, тим не менше, неспокій у мене в голові зостався. І я замислився про те, що вже два тижні мене не відвідує лікар.

— Гей! — гукнув я у напрямку дверей.

За дверима щось глухо впало. З таким звуком зазвичай падають на підлогу книжки.

У дверях з’являється пляма — обличчя помічника.

— Знайди мені Колю Львовича... Ні, зачекай! Знайди Колю Львовича, а він нехай знайде мені лікаря! Щоб за півгодини лікар був тут!

Помічник кивнув. Принаймні, собі я уявив це досить легко. Я сам не міг роздивитись у темряві, але звук причинених дверей підтвердив його не побачений мною кивок. Він помчав виконувати наказ. А мені хотілося тихенько і нерухомо лежати на спині й слухати своє тіло. Слухати його перед тим, як його послухає лікар.

118

Київ. Травень 1990 року.

Щось дивне відбувається в країні. Особливо у магазинах. Немає ані масла, ані нормального мила. Чесно кажучи, мама звідкись усе це бере. Вдома — порядок і в холодильнику не порожньо. Дещо я сам приношу з роботи. Я тепер у кафе ЦК комсомолу на постійній роботі. Мене вмовили перевестися на заочну форму навчання. Жора вмовив. «На хера тобі це навчання?! Ти хлопець не дурний! Диплом тобі все одно видадуть, зате будеш у теплому місці і в гарній компанії».

Я взяв і погодився. Жалкувати — не жалкую. Яка мені різниця, що там записано в моїй трудовій? Є речі важливіші. Тим більше, що навіть мати з повагою поглядає на внесок до сімейного холодильника. Та й Дмитра тішать трішки підсохлі, але все одно смачні бутерброди з ікрою. Коли буфет «виїзний», я таких бутербродів додому привожу десятків зо два. I не тільки їх! А «виїзних» буфетів дедалі більше й більше, майже щонеділі. То в Кончу-Заспу, то в ту ж Пущу-Водицю, то в Обухів. Починається все з «семінару» чи ще чогось, а закінчується буфетом за повною програмою, з коньяком і п’яними танцями.

— Пам’ятаєш, з тобою якось працювала така симпатична дівчина? — кілька днів тому запитав у мене Жора.

— Це коли я вперше проходив практику?

— Саме так!

—