Маркус Зузак - Крадійка книжок

Поряд знову з’явився братик.

Він стояв на останній сходинці, його коліно вже гарненько зажило. Він сказав:

— Ну ж бо, Лізель, постукай.

Тікаючи вже вдруге, вона розгледіла далеку постать Руді, що стояв на мосту. Вітер колихав його волосся. Ноги ковзали разом з педалями.

Лізель Мемінґер — злочинниця.

І не тому, що поцупила кілька книжок і винесла їх через вікно.

— Ти мала постукати, — думала вона, і, хоч їй і дошкуляли докори сумління, вона не змогла стримати дитячого сміху.

Вони їхали, і Лізель намагалася у чомусь себе переконати.

— Ти не заслуговуєш на таке щастя, Лізель, справді не заслуговуєш.

Чи можливо вкрасти щастя? Чи це ще один облудний людський фокус?

Дівчинка струсила невеселі думки. Вона переїхала міст і поквапила Руді, нагадавши, щоб він не забув книжку.

На іржавих велосипедах вони поверталися додому.

То була мандрівка довжиною в кілька миль, з літа в осінь, з тихого надвечір’я в розкотисте зітхання мюнхенських бомб.

Звучання сирен

Разом з невеличкою сумою грошей, які він заробив за літо, Ганс приніс додому вживаний радіоприймач.

— Тепер, — сказав він, — ми будемо знати про атаки ще до того, як завиють сирени. По радіо лунає кування зозулі, і тоді оголошують райони під загрозою.

Він поставив його на кухонний стіл і ввімкнув. Вони намагалися налаштували радіо в підвалі, щоб і Макс міг його слухати, але не отримали нічого, крім перешкод та розірваних голосів.

Під час першої тривоги у вересні вони не почули кування зозулі, тому що спали.

Або той радіоприймач не був цілком справний, або його сигнал затопило плакучим вереском сирен.

Лізель ще спала, і чиясь рука легенько потрясла її за плече.

За нею пролунав татів голос, наляканий:

— Лізель, прокидайся. Нам треба йти.

Вона ще не очуняла від обірваного сну і майже не розбирала обрисів татового обличчя. Єдиним, що вона добре бачила, був його голос.

У коридорі вони зупинились.

— Заждіть-но, — сказала Роза.

У темряві вони кинулися до підвалу.

Лампа горіла.

Макс трохи висунувся з-за банок фарби і навислих полотен. У нього було стомлене обличчя, він нервово обсмикував пальцями штани.

— Час іти, еге ж?

Ганс підійшов до нього.

— Так, час іти. — Він похитав головою і ляснув у долоні. — Побачимось, коли ми повернемося додому, так?

— Звісно.

Роза обійняла його, і Лізель теж.

— Бувай, Максе.

За кілька тижнів до того вони вирішували, чи їм чотирьом залишатися у їхньому підвалі, чи Ганс, Роза і Лізель мають іти до підвалу сім’ї Фідлерів. Макс переконав їх.

— Вони ж казали, що ваш підвал недостатньо глибокий. Ви й так занадто через мене ризикуєте.

Ганс кивнув.

— Дуже шкода, що не можемо взяти тебе з собою. Це просто ганьба.

— Що маємо, те маємо.

Надворі завивали сирени, і люди вискакували з будинків, спотикалися, бігли до сховку. Ніч спостерігала. Деякі люди кидали погляди на неї, намагаючись розгледіти бляшані літаки, що плили по небу.

Небесну вулицю заповнила процесія заплутаних людей, які не відпускали найціннішого. Хтось тримав дитину. Хтось ніс купку фотоальбомів чи дерев’яну шкатулку. Лізель прихопила свої книжки, вона притисла їх руками до ребер. Пані Гольцапфель натужно тягла тротуаром валізу — вибалушені очі, дрібненькі кроки.

Тато, який не взяв нічого — навіть свого акордеона, — кинувся до неї і вирятував валізу з її мертвої хватки.

- Ісус, Марія і Йосип, що ви туди запхали? — запитав він. — Ковадло?

Пані Гольцапфель нагнала його.

— Найнеобхідніше.

Фідлери жили через шість будинків. У сім’ї їх було четверо — усі з пшеничним волоссям і бездоганними німецькими очима. Та головне, що у них був гарний глибокий підвал. Туди набилося двадцять дві людини, включно зі Штайнерами, пані Гольцапфель, Пфіффікусом, якимось юнаком і сім’єю Єнсонів. Задля громадського спокою Роза Губерманн і пані Гольцапфель трималися на певній відстані одна від одної, хоча є речі, важливіші за дріб’язкові суперечки.

Зі стелі звисала одинока лампочка, у підвалі було темно і холодно. Зубаті стіни випинали свої ікла і тицяли у спину людям, що стояли і розмовляли. Хтозна звідки всередину затікало приглушене виття сирен. Усі чули їхні спотворені голоси, що якось пробралися до підвалу. Хоча це й спричинило чимало підозрінь у надійності бомбосховища, вони, принаймні, зможуть почути три сирени, що означають закінчення повітряної атаки і спасіння. Для цього їм не знадобиться Luftschutzwart — відповідальний за повітряну оборону.

Майже одразу Руді знайшов Лізель і став біля неї. Його волосся вказувало кудись на стелю.

— Правда ж, класно?

— Ага, прекрасно.

— Та ну, Лізель, не будь такою злюкою. Та що поганого може статися, крім того, що нас всіх розчавить і підсмажить, чи що там іще роблять ті бомби?

Лізель озирнулась, вивчаючи обличчя. І взялася складати перелік тих, хто боявся найбільше.

ЗІРКОВИЙ ПЕРЕЛІК

1. Пані Гольцапфель.

2. Пан Фідлер.

3. Юнак.

4. Роза Губерманн.

Пані Гольцапфель широко розплющила очі. Її дротяна фігура зсутулилась, а рот округлився. Пан Фідлер відволікався тим, що запитував людей, іноді по кілька разів, як вони почуваються. Юнак, Рольф Шульц, усамітнився в кутку і беззвучно розмовляв з повітрям, за щось його бештаючи. Руки його прикипіли до кишень. Роза легенько хиталася взад-вперед.

— Лізель, — прошепотіла вона, — підійди до мене.

Вона схопила дівчинку ззаду, міцно притисла до себе. Вона щось наспівувала, але так тихо, що Лізель не могла розібрати слів. Ноти народжувались на видиху і помирали на її губах. Біля неї тихенько і нерухомо сидів тато. Якоїсь миті він опустив свою теплу долоню на холодну маківку Лізель. Ти виживеш, промовляла долоня, і вона мала рацію.

Зліва, разом з молодшими дітьми, Еммою і Беттіною, стояли Штайнери. Двоє дівчаток вчепилися в мамину праву ногу. Найстарший, Курт, дивився перед собою, як зразковий представник «Гітлер’юґенд», і тримав за руку Карін, крихітну навіть на свої сім років. Десятирічна Анна-Марія гралася крихкою поверхнею цементної стіни.

Навпроти Штайнерів стояли Пфіффікус і сім’я Єнсонів.

Пфіффікус не насвистував.

Бородатий пан Єнсон міцно обіймав дружину, а двоє їхніх дітей то говорили, то замовкали. Час від часу вони дражнили одне одного, але щойно доходило до серозної сварки, вони одразу затихали.

На десять хвилин підвал поринув у нерухомість. Тіла притислися одне до одного, і тільки ноги міняли положення чи вагу. Їхні обличчя скувало заціпеніння. Вони дивилися одне на одного і чекали.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 3

Angst — Страх:

неприємне яскраво виражене відчуття, спричинене передчуттям чи усвідомленням небезпеки.

Схожі слова: жах, переляк, паніка, побоювання, переполох.

Казали, що в інших бомбосховищах співали «Deutschland Е uber