Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

тіло. Потім узяли вчотирьох, винесли, й Валет зупинив, коли я хотіла йти за ними. Куди потягнули — досі не знаю. Так само лишається гадати, як кримінальникам удалося провернути операцію непомітно для сторонніх очей.

Натомість потім, говорячи з Данилом, почала розуміти дуже простий розрахунок. Капітан змінився після доби чергування й мав добу для відпочинку. Усі, хто мав із ним справу, чудово знали: вільний час Смоляков використає для мертвої п’янки. Тож двадцять чотири найближчих години його не шукатимуть. Нехай потім його слід приведе сюди й мене почнуть допитувати. Я скажу правду: був, дуже напився, поводив себе агресивно, спробувала заспокоїти. Як — нікого не стосується. Капітан трохи оговтався й тихенько подався геть. Напевне, труп колись знайдуть. Тіло валятиметься далеко від моєї комірчини. Як він там опинився, на кого нарвався, де знайшов останню в своєму житті п’яну пригоду — нехай розбираються, кому положено.

Убивство офіцера МДБ навіть для Воркути — надзвичайна подія.

Але моїх знань про його особистість цілком вистачало, аби припустити: для капітана Заполяр’я справді стало засланням. Від нього позбавилися на Великій землі, бо в системі хоч міліції, хоч МДБ, хоч у партійному апараті завжди є особи, котрих дуже кортить позбутися, аби лиш не бути до цього причетним самим. Із капітаном Смоляковим — саме така історія.

Хоч тіла ми позбавилися й мене ніхто не турбував, ніч минула тривожно. Данило вмостився на підлозі біля груби, і я чула — він стогнав уві сні чи, скорше, в напівсні. Сама теж крутилася, заснула під ранок. А як прокинулася, Данило вже сидів у кутку й спокійно розбирав трофейний пістолет.

Як бути далі, чи надовго затягнеться його гостювання, не знала й навіть не уявляла. До того ж постала несподівана проблема — утікачеві хоч-не-хоч, а треба якось ходити до вітру. Учора якось не думалося над цим, але тепер напружилася. Виходити надвір удень означало дуже ризикувати. Нехай удасться проскочити туди, та чи вийде так само непомітно повернутися назад. Зрештою, десять років життя в бараках серед бруду та щурів назавжди відучили гидувати. Тож поставила йому відро для потреб, яке зібралася винести сама, як повернуся з роботи.

День минув так само тривожно.

Розмов про вчорашню атаку Смолякова уникнути не вдалося. Його крики чула ледь не половина гуртожитку. Надмірно цікаві навіть визирали з вікон і бачили, як я впускала його. На щастя й на диво, коли сказала, що капітан потім пішов, пощастило виставити, хтось із жінок бовкнув: та бачили, як виходив. Не знаю, кого бачили й чи бачили взагалі, але мені тут явно ніхто не збирався підігравати. Просто в подібних випадках завжди знайдуться свідки, котрим захочеться погодитись і визнати неочевидне.

Під вечір я чи не вперше за останній час навмисне товклася довше, аби вийти з театру останньою. Зазвичай ми йшли гуртом, у тому числі — з міркувань безпеки. Сьогодні вирішила повертатися сама, аби ніхто не набився в гості чи не тягнув до себе й довелося б шукати причини для відмови.

Уже переходила вулицю, коли з-за рогу найближчого будинку гайнула стрімка тінь.

Злякатися не встигла: чоловік у насунутому на очі теплому картузі й пальті з піднятим коміром спершу спитав:

— Ти Галушка? — Потім відразу: — Домця? — Ніби на зразок пароля, мовляв, свої, не тушуйся, нарешті: — За годину приходьте з дружком до хлібного магазину.

Не вказав точно, до якого, і я зрозуміла: ідеться про центральний, досить популярний в місті орієнтир, не загубишся й не заблукаєш. Більше нічого спитати не встигла. Посланець знову перетворився на тінь, злився з морозяною ніччю.

Відлік часу пішов невблаганно.

Поквапитися треба.

Данило не здивувався. Знала його скоро вже другу добу як. За цей час не так багато й балакали, він або спав, або відмовчувався, коли намагалася дізнатися про нього більше. Але попри закритість, якій могла знайти пояснення, відчувалася в ньому дивна байдужість до всього, що відбувалося з ним і довкола нього. Утікач сприймав усе за належне. Мало бути так, а не інакше. Убиваючи капітана голими руками, діяв так, мовби виконує щоденну звичну роботу, порається по хазяйству, й у мене в той момент проявилося більше емоцій, ніж у нього.

Бігла додому, несла звістку — мене тіпало.

Дивилася, як Данило неквапом збирається й перевіряє пістолет, — тіпало.

Вийшла першою, роззирнулася, чи не ходить хто випадковий, — серце калатало.

А він зберігав спокій. Ніби хотів потрапити комусь на очі, перестати ховатися.

Спершу я йшла попереду, Данило — кроків за двадцять позаду. Коли відійшли на відстань, яку я вважала безпечною, дала знак, він наздогнав широким кроком. Тепер трималися разом, до місця зустрічі прийшли вчасно.

Довелося чекати, недовго, хвилин з десять.

Нарешті позаду рипнув сніжок, виринула мовби з-під землі та сама, знайома вже мені тінь. Швидкі очі ковзнули з-під козирка по мені, перемістилися на мого супутника.

— Остап, кажеш?

— Нічого тобі не кажу.

— Остап? — повторила тінь.

— Остап.

— Канайте за мною.

— Куди?

— Твоя баба за тебе просила. Випросила.

Більше не зронивши пари з вуст, тінь відступила. Я глянула на Данила. Він дивився прямо перед собою, пішов першим. Я рушила за ним, тепер намагаючись триматися за його спиною.

Рук із кишень шинелі Данило не виймав.

Ми пройшли квартал уперед, далі наш поводир завернув. Блукати на воркутинських вулицях треба було вміти, місто будувалося квадратно-гніздовим методом. Та все ж були, виявляється, певні місця, де можна було кружляти. Скоро вийшли в двір, де побачили обриси полуторки. Щойно з’явилися, спалахнули фари. Тінь вивела так, аби ми потрапили просто під їхнє світло.

Данило закрився рукою.

З кабіни вистрибнув вертлявий Валет, відбив на снігу чечітку, підтанцював до нас. Тим часом темні дворові кутки ожили, нас оточили на додачу до тіні ще двоє. Обриси четвертого вимальовувалися в кабіні, на водійському місці.

— Здрастуй, милая моя, — блазнювато протягнув Валет, намагаючись бути схожим на Савку, персонажа одного старого фільму, якого я тоді чомусь дуже любила[41]. — Дочекалися тебе, я аж розгубився. Залазь, поїхали. І ти, Галушко, з нами.

— Куди? — у Даниловому питанні не чулося жодних ноток цікавості.

— На кудикіну гору. Куди Макар телят не ганяв, — відтарабанив Валет. — Тільки, фраєрок, давай хенде хох. Лапки вгору, ферштейн?

Тут, на мій подив, Данило відповів німецькою. Я вчила в школі, але погано, не змогла розібрати, що він сказав. Валет же відступив і присвиснув.