Аграфена Осіння - Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння

– Пані, – відразу перестала ображатися Террі, – я зроблю все, що ви забажаєте!

– Тоді подай мені щось менш яскраве, ніж те, що ти тут принесла.

– Яскраве? – Здивувалася покоївка.

– Простіше, Террі, простіше. Ти ж чудово знаєш, що мені потрібно, тільки чомусь сперечаєшся без причини.

Коли двері між нашими спальнями відчинилися, і в кімнату зайшов Кордевідіон, я була вже одягнена в лілово-рожеву сукню з завищеною талією і глибоким V-подібним вирізом, що показував трохи більше, ніж мені б хотілося. Але мене так зачарувала сукня, що я вирішила не звертати на це уваги. І дарма! Королівський погляд одразу ж зупинився на вирізі та там залишився.

– Террі, – прозвучав у тиші трохи хрипкуватий чоловічий голос. – Ти вільна.

От халепа! Мабуть, треба було одягнути щось інше, але вже пізно про це думати. Завжди так: мудра думка приходить опісля.

Навіть коли ми сіли за столик у чоловічій спальні, його чорні очі постійно поверталися до впадинки між грудьми, яка трохи визирала з-під викоту сукні. Треба було терміново відволікти його увагу на щось інше. Як тільки я про це подумала, двері з коридору відчинилися, і Кевін пустив дівчину з тацею. Я із захопленням вдихнула аромат, що розповсюдився по кімнаті, коли служниця почала знімати кришки з чогось, що пахло просто божественно.

– Дякую, е...

– Віола, Ваша Величність. Смачного!

– Мені здається, чи тут є риба?

– Ви не помиляєтеся, Ваша Величносте, – посміхаючись, підсунула мені тарілку Віола. – Форель під лимонно-трикісовим соусом.

– І що це за трикісовий соус? – з підозрою запитала я. Може, він із якихось комах?

– З ягід трикісу, – пояснила служниця.

– А... ну тоді добре, давай, – і я ближче підсунула свою тарілку.

Мій чоловік обрав м'ясо під гострим соусом. Хто б сумнівався? Без м'яса мужик голодний, чим би його не нагодували.

Дівчина пішла, і ми почали вечеряти. Згодом я зрозуміла, що час починати якусь розмову, бо погляд Діна повернувся туди, де був раніше.

Швиденько доївши неймовірно смачну рибку, я взяла келих з насичено-червоним вином і зробила кілька маленьких ковтків, щоб відчути смак цього чудового напою. Як же смачно! Потім треба буде дізнатися у Генії, з чого це роблять. Відставивши келих, я підвела очі на чоловіка навпроти.

– Дін, а звідки у вас привид взявся?

Пригадала, що мені дуже цікаво було це дізнатися.

– Що? – трохи зайнятий розгляданням візерунка на моєму корсажі, чоловік навіть не відразу зрозумів, про що я питаю.

– Привид, кажу, звідки у вас, і чому він раптом вирішив мені допомагати?

Його темні очі нарешті відірвалися від моїх грудей, і погляд перемістився на моє обличчя.

– Іррешим був першим власником цього палацу. Мій пра-пра-пра-родич. Його прокляла надзвичайно могутня відьма після смерті.

–  З ним трапилося щось на кшталт історії про пришелепувату Кенді?

Я так зацікавилась, що навіть нахилилася вперед, і дарма.

– Дін, перестань так дивитися на мої груди, ми ж не про це зараз розмовляємо.

– Але можемо поговорити й про це, якщо ти не проти.

– Ні, я хочу почути більше про привид.

– Іди сюди.

– Що? – тепер була моя черга перепитувати.

– Ти вже повечеряла? – Дін уважно подивився на мене.

– Ну... так, – відповіла я обережно.

– Тоді підійди сюди, – він підвівся і простягнув мені руку.

Мене трохи занепокоїла така раптова зміна теми.

– А... е... – сьогодні я просто майстер винахідливості. – Привид...

– Розкажу зараз, іди до мене, – нетерпляче покликав мене Дін.

Ну що ж, піднялася, не сперечатимусь через дрібниці. Коли я зробила кілька кроків і підійшла до нього, він обійняв мене за плечі та повів до дивана біля стіни. Але сісти на диван мені не дозволив. Сів сам зручно, а потім прилаштував мене собі на коліна і міцно притиснув, однією рукою обіймаючи за плечі, іншою – за ноги. Напевно, щоб я випадково не впала.

– Ну, питай, чому тебе так зацікавив Іррешим? – прозвучав приглушений голос чоловіка, що занурився носом у моє волосся.

Він що, вирішив мене обнюхати? Я ж не букет бузку! Люди так не роблять! Несподівано пригадалася зустріч із перевертнем у вовчому селищі. Ось він би точно спробував мене обнюхати. Та й намагався, як мені здалося, коли витягнув шию в мій бік під час моєї розмови з Діном. Почувши ще один глибокий вдих, я почала:

– Хто його прокляв? Якась зла відьма? Він досі в палаці? Чи потрібно його остерігатися? Чому його так прокляли, що навіть після смерті немає спокою? Не віриться, що він зробив щось настільки жахливе, щоб заслужити таке покарання.

– Почекай, – зупинив мої запитання Кордевідіон, ніжно погладжуючи мене по плечу, – не поспішай. Спочатку знай, що він дійсно був винний. Хоча й ненавмисно, він став причиною загибелі людини.

– І ця людина...? – нетерпляче запитала я.

– Його дружина, тодішня королева Тарлії.

– О! – такого я не очікувала. – Він убив її?

– Ні, – зітхнув Дін, знову притулившись обличчям до мого волосся. – Він просто залишив її саму. Королева була вагітна їхньою першою дитиною. Дуже важко переносила свій стан, майже не спала ночами, і це дратувало Іррешима. У день, коли їй було особливо зле, він наказав розпалити камін у спальні та дати їй сонне зілля, щоб вона нарешті виспалася, а сам пішов трохи розважитися.

– І використав алкоголь для розваги? – запитала я під час його паузи.

– Ні.

– Зрозуміло.

Я повернула голову і подивилася прямо в його чорні очі.

– У нас такого ніколи не станеться, – запевнив Кордевідіон, також дивлячись на мене. – Я тобі зраджувати не буду.

Ага, як же! Обіцянки нові, та вчинки старі, тож важко віриться. Напевно, Іррешим теж не планував зраджувати своїй дружині.

– Ну, і як, розважився? – запитала я з сарказмом. – Дружина не прокинулася у найвідповідальніший момент?