Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я обробив його так само, як і Мері, за тим винятком, що побоявся вколоти йому снодійне. Потім я пішов до туалету і оглянув себе.
Вухо вже перестало кровоточити, і я вирішив наразі ігнорувати його. Колись, при нагоді, я займуся його «ремонтом». Мене непокоїли руки. Я підставив їх під гарячу воду і верескнув, потім підставив їх під повітряну сушку — і це також було боляче. Я не знав, як мені їх забинтувати, — мені ж все одно доведеться ними користуватися.
Насамкінець я взяв пластмасові рукавички, заповнив кожну з них гелем проти опіків, і вдягнув. Цей гель містив місцеве знеболююче, тож я міг тепер якось перебитися. Тоді я пішов до стереотелефону й подзвонив місцевому фельдшеру. Обережно й коректно я пояснив йому, що сталося, які медичні засоби я застосував, і попросив його прибути до мене негайно.
— Як — уночі? — ошелешено спитав фельдшер. — Ви, мабуть, жартуєте.
Я відповів, що мені не до жартів.
— Не просіть у мене неможливого, чоловіче, — відповів фельдшер. — Ваш терміновий виклик уже четвертий за сьогодні. На нічні виклики ніхто не виїздить. Ви зробили цієї ночі все, що потрібно. Завтра вранці я відразу ж заїду до вас і огляну вашу дружину.
Я сказав, що нехай завтра вранці він відразу ж піде під три чорти, — і вимкнув телефон.
***
Пірат помер невдовзі після опівночі. Я поховав його відразу ж, щоб Мері не встигла його побачити. Копати було боляче, але ямка була неглибока. Я попрощався з ним і повернувся до хати. Мері тихо спала. Я підсунув до ліжка крісло і сів пильнувати. Мабуть, час від часу я дрімав, точно не пам’ятаю.
РОЗДІЛ 23
Перед світанком Мері почала вовтузитися й стогнати. Я підійшов до ліжка і торкнувся її рукою.
— Тихо, моя маленька, тихо... Все нормально. Це я, Сем.
Її очі розплющилися, і в них на якусь мить промайнув той самий страх, що й тоді, коли на неї напав слимак. Але тут Мері побачила мене і заспокоїлася:
— Семе, любий, мені наснився страшний кошмар.
— Все нормально, — повторив я.
— А чому на тобі рукавички? — спитала вона і помацала свої бинти. — Це був не сон, — із жахом мовила вона.
— Так, моя рідненька, це був не сон. Але все в нормі — я вбив його.
— Ти вбив його? А ти впевнений, що воно мертве?
— Абсолютно.
В хаті й досі смерділо здохлим паразитом.
— Ходи сюди, Семе, обійми мене.
— В тебе заболять плечі.
— Обійми мене!
І я обійняв її, намагаючись не торкатися опіків, хоча, здавалося, їй було байдуже. Невдовзі її тремтіння вгамувалося, а потім і зовсім припинилося.
— Вибач мене, милий, я всього лише слабка жінка.
— Бачила б ти, у якому стані був я, коли мене визволили з полону паразитів!
— Бачила. А тепер розкажи мені, що трапилося, — я мушу знати. Останнє, що я пам’ятаю, це коли ти нахилив мене над каміном.
— Послухай, Мері, я не міг інакше, я мусив це зробити, бо не міг відчепити його від тебе!
Тепер вже вона обняла мене за плечі і стала заспокоювати:
— Знаю, коханий, знаю. І дякую тобі, що ти це зробив. Я вдячна тобі всією душею. Ти знову врятував мені життя.
Ми трохи поплакали, а потім я вишмаркався і продовжив:
— Ти не відгукнулася, коли я тебе покликав, тож я пішов у світлицю — а там вже була ти.
— Я пам’ятаю, любий, бо я боролося щосили!
Я здивовано витріщився на неї:
— Знаю, бо ти прагнула піти. Але ж як тобі це вдавалося? Бо коли слимак оволодіває тобою, це кінець. Боротися з ним неможливо.
— Так, я програла, але намагалася боротися.
Відповіді на цю таємницю не було. Якимось чином Мері вдалося сконцентрувати свою волю й певний час протистояти волі паразита, але ж це було неможливо. Я знав це з власного досвіду. Так, слимак здолав її, але я зрозумів, що одружився на людині сильнішій і витривалішій, ніж я сам, попри всі принадні вигини її тіла та абсолютну жіночність.
У моїй голові промайнула смутна здогадка, що якби вона не змогла протистояти слимакові хоча б трошечки, то мені, можливо, не вдалося б вбити його, бо мене стримувало те, що я міг при цьому вбити й Мері.
— Треба було взяти із собою ліхтар, — продовжила вона, — але я ніколи не думала, що мені слід було остерігатися і тут, біля твоєї хатини. — (Я кивнув: тут було затишно й безпечно, як у ліжку під ковдрою, або в обіймах коханої людини). — Пірат відразу підійшов до мене. Я простягнула руку й погладила його — і раптом помітила цю тварюку. Але було вже запізно. — Мері сіла в ліжку й обперлася на лікоть. — А де котик, Семе? З ним усе гаразд? Поклич його сюди.
Тож мені довелося розповісти їй про Пірата. Мері вислухала мене із застиглим обличчям, кивнула і більше нічого не питала. Змінивши тему, я сказав:
— Раз ти вже прокинулася, то піду приготую тобі сніданок.
— Не ходи! — вигукнула Мері. Я зупинився.
— Не йди з моїх очей, — наполягла вона. — Ні з якої причини. Зараз я встану й приготую сніданок сама.
— Не мороч голову. Залишайся в ліжку і будь слухняною дівчинкою.
— Підійди сюди й зніми рукавички. Я хочу поглянути на твої руки.
Але я їх не зняв — від однієї думки про це мені стало зле: знеболююче вже припинило свою дію.
Мері
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляльководи, Роберт Хайнлайн», після закриття браузера.