Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

Розділ 22

Я вмикав задню передачу. Пол дивився на мене, як на божевільного.

— Що це? Що ти побачив?

— Не впевнений.

Я розвернувся на сидінні, крізь заднє вікно оглядав ліс з мого боку, повертаючись заднім ходом. Телбот сказав, що болотні коромисла люблять вологі лісисті місця. Серед комашні, що роїлася в кронах дерев, блиснула синя іскорка, яку я спершу не помітив. Принаймні свідомо не зафіксував. «Тільки подивіться на ці очі! Неймовірна, чи не так? У сонячний день їх можна помітити за милю».

Він правду казав.

Я зупинився на березі біля дороги. Залишивши двигун увімкненим, вийшов і став на узліссі. Зелена тиша огорнула мене. Сонячне світло ллялося між стовбу­рами й гілками дерев, позначало польові квіти, що росли в траві.

Я нічого не бачив.

— Девіде, заради бога, ти скажеш, що відбувається?

Пол стояв біля відчинених дверцят машини. Напруга спадала, залишаючи кислий присмак у роті.

— Болотне коромисло на лобовому склі. Таке ж, як та німфа, яку ми знайшли в труні Гарпера. Я думав…

І замовк, збентежений. Сподівався, що міг би по­бачити більше таких бабок. Тепер здавалося, що все вигадав.

— Вибач, — сказав я й повернувся до машини.

І побачив синій відблиск серед зелені.

— Там, — моє серце закалатало, — біля поваленої сосни.

Бабка зиґзаґами рухалася між сонячними плямами, блакитні очі сяяли неоновим блиском. І тут я помітив багато її родичів, ніби вони навмисно обрали цю мить, щоб з’явитися серед дерев.

— Я їх бачу, — Пол дивився на ліс, кліпаючи очима, ніби щойно прокинувся. — Думаєш, це важливо?

У голосі мого друга лунали невпевнені, майже благальні нотки, і я ненавидів себе за те, що вселив у нього надію. Так, ми натрапили на болотне коромисло, але Йорк не залишив би тіло Ноя Гарпера так близько від дороги. А якщо й так, то чим це допоможе Сем? Але ми знали, що Йорк поїхав сюди на машині швидкої, а тепер тут літають ті бабки. Не може бути просто збіг.

Чи може?

— Телбот сказав, що вони полюбляють стоячу воду, чи не так? — Пол говорив з відчаєм і хвилюванням. — Десь тут має бути якась водойма, озеро чи ставок. У тебе карта в машині є?

— Гірського району немає.

Він скуйовдив волосся.

— Щось має бути! Можливо, повільний струмок чи потічок…

Може, мені краще було б промовчати? Гори — це понад пів мільйона акрів недоторканої природи. Бабки могли мігрувати, могли здолати кілька миль від того місця, де вилупилися.

І все ж…

Я озирнувся. Трохи далі виднілося щось схоже на колію від бокової дороги.

— Чому б нам не поглянути он туди? — запропо­нував я.

Пол кивнув, чіпляючись за найменшу надію. Мене знову кольнуло почуття провини: ми просто хапаємося за соломинку. Він повернувся в автівку, я зняв мертву бабку з лобового скла. Увімкнув склоочисники — струмені води змили залишки зі скла, наче нічого не було.

Поворот виявився ґрунтівкою, що бігла поміж деревами. Вона навіть не заслуговувала на шар гравію, тож довелося їхати повільніше, проповзаючи коліями, вибитими в грязюці. Гілки та кущі лізли у вікна. Вони густішали з кожним ярдом, і врешті я мусив зупинитися. Шлях попереду був повністю перекритий, клени та берези боролися за простір із розлогими лавровими кущами. Куди б не вела колись ця дорога, далі ми не проїдемо.

Пол вгатив кулаком по панелі приладів.

— Прокляття!

Він виліз з машини. Я зробив те саме, із силою відчинивши двері, притиснуті гілками. Озирнувся, сподіваючись помітити ще одне болотне коромисло або іншу підказку, яка б довела, що ми не марнуємо часу. Але порожній ліс наче глумився з нас.

Плечі Пола опустилися, він утупився в переплутані дерева, які нас оточували. Надія, яка ненадовго дала йому сили, згоріла.

— Марно, — на його обличчі застиг відчай. — Ми за милі від того місця, де Йорк покинув машину. До біса, ми майже повернулися до місця його аварії. Гаємо час.

Тоді я майже здався. Ладний був повернутися в машину, погодившись, що надто емоційно відреагував на комаху. Але в голові зазвучали Томові слова: «У тебе хороші інстинкти, Девіде. Ти маєш навчитися більше їм довіряти».

Попри всі сумніви, інстинкт підказував мені: знахідка важлива.

— Дай мені хвилинку.

Гілки над головою шепотіли, потурбовані вітерцем, потім знову замовкали. Я знайшов гнилий стовбур дерева, порослий блідими пластинчастими грибами, і виліз на нього. Користі з нового пункту спостереження не було. Крім зарослої стежки, якою ми йшли, та дерев, я так нічого й не побачив. Хотів було спуститися, коли гілки над головою заворушилися й зашелестіли: дмухнув вітер.

І тут раптом я його вловив.

Слабкий, майже солодкий присмак розкладеної плоті.

Я повернувся обличчям до вітерцю.

— Ти чуєш…

— Я відчуваю запах.

Голос напружений. Ми обидва надто добре знали цей запах, помилки бути не могло. Вітерець ущух, і в повітрі знову запанували звичайні лісові аромати.

Пол несамовито роззирався.

— Ти зрозумів, звідки це було?

Я показав через схил, у той бік, звідки начебто віяв вітерець.

— Думаю, що звідти.

Не кажучи ні слова, він пішов через ліс. Я востаннє глянув на машину й помчав за ним. Іти було важко. Не було ні стежки, ні проходу, а наш одяг не годився для походів. Нас дерли гілки, ми пробиралися нерівним підліском, зарості кущів не дозволяли триматися прямої лінії. Спочатку орієнтувалися на машину, але, коли та зникла з поля зору, довелося рухатися навмання.

— Якщо зайдемо надто далеко, заблукаємо, — пробурмотів я, коли Пол зупинився, щоб відчепити гілку від куртки. — Нема сенсу просто блукати, не знаючи, куди ми йдемо.

Він оглядав дерева навколо, важко дихав, кусав губу. Попри те що відчайдушно прагнув будь-якого дороговказу, здатного привести до Йорка та Сем, Пол усвідомлював, як і я: запах, який ми вловили, міг бути звичайним падлом.

Але тут гілки довкруж нас затремтіли: подув вітерець. Ми обмінялися поглядами і знову вловили запах, сильніший ніж будь-коли.

Якщо й падло, то щось дуже велике.

Пол зібрав жменю соснових голок і підкинув у повітря, дивлячись, куди їх рознесе.

— Сюди.

Ми знову рушили, цього разу з більшою