Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

— Пиляти ми нічого не будемо, — сказав вовк, поколупавшись пальцем у вусі. — Такого вандалізму нам можуть не пробачити. Та й як ми потім його віднесемо? Краще зламати кілька гілок.

— А вони не ламаються, — скромно сказала Міррет, яка встигла під шумок випробувати цю методику збирання врожаю.

Аллочка недовірливо хмикнула, а потім подивилася на гілки, які Міррет, розлютившись, зв'язала вузлом, і сперечатися не стала.

— Що ж нам робити? — запитала ельфійка.

— Нічого, — впевнено відповів Луї, який не брав участі в зборі врожаю, але спостерігав за триголовим псом. — Це так само безглуздо, як і боротьба з мурахами за камінь. Цей триголовий… Горинич спостерігав за вами, як за клоунами та ікла скалив.

— Я вб'ю його, — впевнено сказала Аллочка і знову вихопила револьвер.

Вовк лайнувся і спробував його відібрати. Міррет про всяк випадок відійшла від них подалі. А пес став на ноги і потрусив далі, причому все в тому же темпі.

— Собачка тікає, — задумливо сказав Фініст і це послужило сигналом до переслідування.

***

Де б зупинитися, страхітливий пес знаходив ще сім разів, але йому вже довіряли набагато менше і розважати не поспішали. Тож посидівши й посвердливши людей незадоволеними поглядами шести пар очей, собака неохоче вставав на лапи і йшов далі.

Сад був якимсь нескінченним.

Або пес вирішив помститися за відсутність розваг і трохи подовжив шлях. Але в результаті він їх вивів до дерева невідомого виду, чиє листя було фігурно вигризено гусеницями, які, мабуть, захоплювалися цзяньчжі, ну, або якщо простіше — витинанням. Просто паперу у гусениць не було і доводилося практикуватися на лопухоподібному листі першого ліпшого дерева, що трапилося на шляху.

Біля цього дерева пес і розлігся, як пляжник, витягнувши обидві пари лап та хвіст.

— Так, — задумливо сказав вовк, коли всім остаточно набридло розмовляти про те, на що схожий «он той лист», невдоволено дивитись на провідника і тупцювати з ноги на ногу.

— Я думаю, він на щось натякає, — сказала Міррет.

— Ви вмієте думати? — спитав Варен тоном людини незадоволеної життям, роботою, а особливо недбалими учнями. Потім навіщось кашлянув і гаркнув на пса: — Підйом!

Новонаречений Горинич навіть вухом не повів.

— Мабуть, дійсно чогось від нас хоче, — підтримав Міррет Луї.

— І що йому треба? — зацікавилася Аллочка і підійшла ближче до пса. — Може, він голодний?

Синок Цербера пирхнув і впустив на передні лапи зацікавлено пфдняту морду.

— Не вгадала, — констатувала Міррет.

— А може, пити? — включився Фініст у гру «ну що ж цій тварюці треба?».

Пес пирхнув голосніше.

— Ну, не гусениць же на дереві зібрати, — відчайдушно сказала Міррет, і пес радісно гавкнув.

— Що, зібрати? — не повірила своєму щастю Аллочка.

Пес гавкнув ще раз.

— Він знущається, — зрозумів вовк, трохи подивився на провідника і додав: — Але поки ми їх не назбираємо, нікуди нас не поведе.

— Може, це хоча б за подвиг зарахують, — зітхнувши, сказала Міррет. — Хоча не знаю, який.

Аллочка склала руки на грудях, гордо задерла підборіддя і заявила:

— Я до цієї пакості не доторкнуся!

— Сама пакість! — озвався хтось із дерева.

— Яка дивна луна! — захопився Луї.

— А може, почекаємо, поки ці гусениці перетворяться на метеликів і полетять? — ядуче запитала Дженні, якій набридло мовчати і захотілося взяти участь у черговій дурості.

На неї подивилися дуже дружно і дуже здивовано, а потім Міррет несміливо вимовила:

— Але ж вони довго вилуплюються, а ще їх якось треба в лялечки загнати…

— Та ні! Про що ми всі говоримо? Ми ж маємо чудову жабу, зараз ми її закинемо на дерево і вона всіх гусениць з'їсть! — сказав Луї тоном «а у нас що, змагання з висловів дурних ідей?».

Жаба видала невиразний квак у кишені, а тато-ельф обурено хмикнув.

— Щастя вам, та кохання, — сказали на дереві.

— Луна, помовчи, — душевно попросила Дженні.

А Аллочка про всяк випадок потрясла в бік дерева витягнутим з сумки револьвером, покрутила його на пальці, а потім засунула в кишеню.

— Так, —сказав вовк. — Кого ви ловити зібралися, коли нікого не видно?

— Гусениць із гарним художнім смаком, — пояснила Дженні.

— Придуркувату луну, — додала Міррет.

— А, всіх, хто там трапиться, — вирішив не розмінюватися на дрібниці Луї.

— Дятлів всяких, сов, жуків-короїдів та павуків, — перерахував можливих мешканців дерева водяний.

— Аллочка, полий чоловіка, бо він у тебе бурчить, — попросила Міррет.

Ельфійка голосно пирхнула.

— Ану всім мовчати! — наказав вовк таким тоном, що всі застигли й замовкли. — Охочі лізти на дерево є?

Охочих не знайшлося, навіть Фініста бентежив вигляд погризеного листя. Та й їх кількість бентежила. Мимоволі закрадалася підозра, що гусениця там не одна, що їх там багато. А багато – це вже сила.

— А ще там щось розмовляє, — додав добрий молодець.

— Сам ти щось, — обізвалися з дерева.

— Значить, спочатку розвідка, — з натиском сказав вовк, не давши продовжитися захоплюючій розмові. — Фіністе, перетворюйся на сокола і лети!

— Точно! — життєрадісно підтримала вчителя Міррет. — А коли побачиш гусеницю, хапай її та спускайся.

— Я це… — чомусь збентежився Фініст. — Соколи гусениць не ловлять.

— Будеш першопрохідником, — підбадьорив його Луї. — Цю гусеницю не обов'язково приносити живцем. Кинеш трупик до собачих лап і продовжимо похід.

— Я тобі кину! — грізно обізвалися на дереві, а потім на нижню гілку виповзла здоровенна помісь гусениці-махаона з сороконіжкою.

Це дивне створіння якимось незрозумілим чином начепило на ніс окуляри, схопило в чотири лапки в'язальні спиці і тепер тягло за собою смугастий шарф. І все б нічого, подумаєш, страшна гусениця в окулярах, але була вона завбільшки із дорослого крокодила. А ще посміхалася багатозначно, демонструючи наявність гострих різців.