Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

по­ро­хом на па­лець. В ма­ленькій пе­карні ку­хар го­ту­вав обід для кня­гині. Для че­ляді го­ту­ва­ли обід се­ред сад­ка, розк­лав­ши ба­гат­тя на про­га­лині. Втікачі по­ля­ки поп­ри­мо­щу­ва­лись по сад­ках, до повітках. Жи­ди та шлях­тичі ме­ту­ши­лись, сно­ви­га­ли по тісних ули­цях. Зда­ва­лось, що увесь Зба­раж не­на­че зби­рав­ся ку­дись тіка­ти або ждав на­па­ду во­рогів. Місто й улиці ста­ли схожі на який­сь чуд­ний обоз, ніби на ча­со­ву стійку для од­по­чин­ку яко­гось давнього на­ро­ду, що при­ко­чу­вав звідкільсь, ніби з да­ле­ких азійських степів, прис­тав на од­по­чи­нок і от-от не­за­ба­ром ла­ден ру­ши­ти з місця й од­ко­чу­ва­ти ку­дись далі в інші краї.

В той час Єремія Виш­не­вецький сто­яв з своїм військом ко­ло Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва. До йо­го дійшла звістка, що за­гон­щи­ки вже зруй­ну­ва­ли Виш­не­вець, спа­ли­ли йо­го осе­лю й то­ки, що Гри­зельда втек­ла в Зба­раж. Він поїхав до Зба­ра­жа, щоб одвіда­ти Гри­зельду та сво­го си­на Ми­хай­ла.

Вже в об­ля­ги при­був Єремія до Зба­ра­жа. Гри­зельда ще не спа­ла. Над­ворі бу­ла стра­шен­на ду­хо­та. В тісних кімнат­ках ди­ха­ти бу­ло важ­ко. Ба­ба Ган­на пос­те­ли­ла постіль ма­ло­му Ми­хай­лові на скрині, а са­ма ляг­ла долі. Інші двірські пан­ни по­ля­га­ли спа­ти по­ко­том то в хаті на долівці, то в сінях. Гри­зельда сиділа на скрині край од­чи­не­но­го вікон­ця. Її не брав сон. Во­на сиділа, по­хи­лив­ши свою гор­ду го­ло­ву, спер­ту на до­ло­ню, і за­ду­ма­лась. В розкішних ру­ся­вих ко­сах вже бли­ща­ли сиві во­ло­си­ни, не­на­че срібні нит­ки. За ті страшні дні во­на змізерніла, змарніла, пос­таріла; ли­це осу­ну­лось, і очі не­на­че при­гас­ли.

Гризельда вста­ла, поп­ра­ви­ла по­душ­ку під го­ло­вою си­на, знов при­мос­ти­лась на скрині і важ­ко зітхну­ла. Во­на оки­ну­ла оком убогі тісні кімнат­ки з ма­леньки­ми віко­неч­ка­ми, з узеньки­ми две­ри­ма, і їй нес­подіва­но спав на дум­ку розкішний па­лац в Луб­нах, прос­торні по­кої та за­ли, ус­те­лені до­ро­ги­ми перськи­ми ки­ли­ма­ми, ви­сокі стелі, ви­мальовані й обліплені ара­бес­ка­ми. І дві сльози по­ко­ти­лись по змарнілих що­ках і впа­ли на до­ло­ню.

Вона зга­да­ла, що той па­лац, мов пиш­ний сон, був та й за­гув, не­на­че йо­го вітром роз­нес­ло, як роз­но­сить вес­ня­ний ту­ман га­ря­чо­го май­сько­го ран­ку. Май­нув пе­ред нею і вбо­гий поліський Бра­гин, се­ред мо­чарів та борів, май­ну­ла і страш­на ос­тан­ня ніч в виш­не­вецько­му па­лаці. І їй зда­ло­ся, що во­на па­дає все ниж­че та глиб­ше в якусь бе­зод­ню, що та бе­зод­ня, на­че якась не­пе­ре­мож­на си­ла. все тяг­не її на­низ, вси­сає її з жит­тям, з усіма маєтка­ми, і пог­ли­не її й кня­зя Єремію, і її си­на Ми­хай­ла.

«Де то те­пер по­вер­тається князь Єремія? Чи жи­вий він, чи мо­же йо­го вже й на світі не­ма?»

Рипнули узенькі двері, а потім заск­рипіли й зах­рипіли, не­на­че не­ма­за­на вісь. В кімна­ту нес­подіва­но всту­пив князь Єремія, при­па­лий пи­лом. Гри­зельда крик­ну­ла й схо­пи­лась з місця. Князь Єремія здав­ся для неї ма­рою, що з'яви­лась пе­ред її очи­ма нес­подіва­но; їй зда­ло­ся що власні її дум­ки обтіли­лись і з'яви­лись в за­па­леній та зчорнілій Єреміїній пос­таті.

- Не ля­кай­ся, Гри­зельдо! це я опізнив­ся в до­розі. Оце я при­був, щоб те­бе одвіда­ти в горі та в без­та­ланні, - ска­зав князь по­шеп­ки, ниш­ком, здер­жу­ючи свій крик­ли­вий го­лос.

Гризельда зап­ла­ка­ла й ки­ну­лась обніма­ти Єремію. Во­на при­па­ла го­ло­вою до йо­го су­хор­ля­во­го пле­ча й не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти та хли­па­ти.

- Не плач, ко­ха­на Гри­зельдо! Сльоза­ми нічо­го не вдіємо, не за­ра­ди­мо ли­ху, не за­ря­туємо се­бе. Сядь та роз­ка­жи мені про виш­не­вецькі при­го­ди, про своє про­бу­ван­ня в Зба­ражі.

- Нема чо­го й оповіда­ти. Он по­ди­вись навк­ру­ги! Сам ба­чиш, як ми бідуємо тут в Зба­ражі, - про­мо­ви­ла Гри­зельда, хли­па­ючи. - Хіба це князівське жит­тя? Це жи­вотіння вбо­гих се­люків-хлопів. Он до чо­го ми дійшли!

- Боже мій! ти по­ча­ла сивіти! ти пос­таріла! Ста­ла якась ніби ос­тар­ку­ва­та на ви­ду! - крик­нув Єремія.

- Ізстаріла ме­не ли­ха го­ди­на. Ізстаріла во­на й те­бе, мій ко­ха­ний. І ти вже сивієш, а ти ж ще та­кий мо­ло­дий! - про­мо­ви­ла Гри­зельда. І во­на роз­ка­за­ла, яку страш­ну ос­тан­ню ніч во­на пе­ре­бу­ла у Виш­невці, роз­ка­за­ла, як ба­чи­ла на свої очі по­же­жу в твер­дині, як ко­за­ки зруй­ну­ва­ли й підпа­ли­ли твер­ди­ню, спа­ли­ли па­лац і то­ки, і всі за­бу­ду­ван­ня в оселі.

- Посивію, за­нидію, а не здам­ся ли­ху. Я нез­дат­ли­вий зро­ду. Будь же й ти муж­ня до краю і не впа­дай сер­цем. Пе­ре­бу­де­мо ли­ху го­ди­ну, і знов для нас яс­но засвітить сон­це.

Гризельда тільки ру­кою мах­ну­ла й знов сіла край вікон­ця і по­хи­ли­ла го­ло­ву.

- На польську шлях­ту не­на­че впав по­пуст бо­жий. Про­па­ла навіки для нас Лу­бен­щи­на, про­па­ла й Виш­не­веч­чи­на. - обізва­лась зго­дом Гри­зельда, - про­пав і па­лац в Луб­нах, а од давнього па­ла­цу слав­них князів Виш­не­вецьких зос­та­лись тільки попіл та руїни. Усе сли­ве твоє доб­ро, усі сли­ве твої маєтності вже ми втра­ти­ли мо­же й навіки. Ми зу­божіємо й не ма­ти­ме­мо швид­ко нігде жад­но­го при­тул­ку.

- Цього я ніко­ли не по­пу­щу, до­ки жи­ти­му на світі.

- Зоставатись тобі в Зба­ражі дов­го не мож­на, - про­мо­вив Єремія зго­дом, - ко­зацькі за­го­ни вкри­ли всю Ук­раїну, дійшли вже на Білій Русі до Мо­ги­ле­ва й Боб­руй­ська. Їдь звідсіль за­раз, їдь в Га­ли­чи­ну до Льво­ва або й далі. Не дляй­ся й не гай­ся й завт­ра або після­завт­ра, доб­ре од­по­чив­ши, ру­шай в Га­ли­чи­ну до Пе­ре­миш­ля.

Єремія розп­ро­щав­ся з Гри­зельдою, поцілу­вав сон­но­го си­на й виїхав з дво­ру до війська.

Єремія за­рані приїхав до сво­го та­бо­ру. Йо­го військо сто­яло не­да­ле­ко од Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва над баг­нис­тою річеч­кою Пи­ляв­кою. Війська в йо­го бу­ло два­над­цять ти­сяч. Вже сон­це ви­со­ко підби­лось вго­ру, як Єремія при­був в табір. Усей табір не­на­че ви­мер. Скрізь бу­ло ти­хо.

ЄремІя спи­нив ко­ня ко­ло сво­го на­ме­ту. Од­на по­ла на­ме­ту за­во­ру­ши­лась, її одс­ло­ни­ла чи­ясь біла ви­пе­ще­на ру­ка. Із шат­ра вий­шов шлях­тич Дзеньковський. Він тільки що при­був з Вар­ша­ви. Йо­го прис­ла­ли Єреміїні побічни­ки, вар­шавські па­ни з не­доб­ри­ми звістка­ми.

- Неприємну звістку приніс я з Вар­ша­ви, яс­но­вельмож­ний кня­зю, для ва­шої яс­но­вельмож­ності! - про­мо­вив Дзеньковський.

Єремія навіть не привітав­ся га­разд з пос­лан­цем, ско­чив з ко­ня, увійшов в на­мет і сів на ни­зенько­му прос­то­му де­рев'яно­му дзиґли­кові.

- Кажи, па­не, які там звістки з Вар­ша­ви, - ска­зав Єремія й на­су­пив свої чорні густі бро­ви.

Голос йо­го впав од­ра­зу. Він про­мо­вив ці сло­ва, не­на­че про­шепів.

- Варшавський сейм вже пос­та­но­вив зібра­ти й вис­та­ви­ти про­ти Хмельницько­го трид­цять шість ти­сяч війська. Наші польні гетьма­ни в по­лоні. Че­рез те сейм не доз­во­лив нас­та­нов­ля­ти но­вих гетьманів над військом, а нас­та­но­вив тільки при­водців. За при­водців обібра­ли кня­зя Домініка Зас­лавсько­го, мо­ло­до­го Ко­нец­польсько­го та ста­ро­го Ми­ко­лая Ост­ро­ро­га. Вас, кня­зю, най­ліпшо­го, най­здатнішо­го вой­ов­ни­ка, по­ми­ну­ли, - ска­зав пос­ла­нець ти­хим та сум­ним го­ло­сом.

- Коли те­пер ме­не по­ми­ну­ли, то ко­ли б потім не жал­ку­ва­ли,