О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

— Знаєте, кого я бачив у Альбукерке? — повідомив Болді місцевій еліті, яка, звісно, засідала в барі. — Черокі, вичепуреного, мов турецький султан. Грошей у нього кури не клюють. Ми з ним поставили місто на вуха, добряче напилися цього, як його, вина із порошком Зейдліца[74], і будьте певні, за все платив Черокі. У нього повні кишені доларів — як у хлопця, що зірвав банк у солідному казино.

— Черокі, напевно, натрапив на пристойну золотоносну жилу, — відгукнувся Ед Каліфорнія. — Він чесний хлоп. Я радий, що йому пощастило.

— І звісно, він саме збирається відвідати старих друзів у Єллоугаммері! — кинув хтось із натовпу, явно не в захваті від успіху Черокі. — Але так завжди. Багатство — найкращі ліки від пам'яті.

— Не лізь поперед батька в пекло, — перебив Болді, — зараз я все розповім по черзі. В Марипозі Черокі натрапив на метрову жилу завдовжки мало не до самої Європи і, не подумавши як слід, продав її за сто тисяч доларів готівкою. На ці гроші він купив шубу з котикового хутра і червоні санчата. І що, ви думаєте, він робить далі?

— Грає в кості, — каже Техас, завзятий картяр.

— Який ти розумний, моя радосте! — шкірить зуби Коротун, який постійно тягає в кишені феротипії[75] і вдягає червону краватку, коли працює на ділянці.

— Купує салун? — висуває здогад Тверезий Роджерс.

— Черокі завів мене до кімнати, — провадив Болді, — і все мені показав. Уся кімната була завалена барабанами, ляльками, ковзанами, мішечками цукерок, скриньками з чортиками, іграшковими ягнятами, свистульками та іншими дитячими іграшками. І що, ви думаєте, він збирається робити з цим мотлохом? Нізащо не вгадаєте, що мені сказав Черокі. Він планує завантажити все у червоні санчата і… стоп, не поспішайте замовляти випивку… він приїде сюди, до Єллоугаммера, і подарує дітлахам — так, місцевим дітлахам — найбільшу ялинку, найбільшу балакучу ляльку і найбільший набір юного конструктора на захід від мису Гаттерас.

Після слів Болді в салуні на дві хвилини запанувала абсолютна тиша. Вона протрималася б і довше, але тут гостинному власнику закладу спала на думку щаслива ідея передати відвідувачам дюжину склянок для віскі. Оскільки повна пляшка подорожувала не так швидко, салун почав наповнюватися незадоволеним бурчанням.

— Ти йому нічого не сказав? — запитав рудокоп на ім'я Тринідад.

— Знаєш, — відповів Болді меланхолійно, — якось не випало мені такої нагоди. Черокі купив новорічні забавки й увесь сяяв від задоволення, носився з ідеєю, як дурень із писаною торбою. Та, правду кажучи, у мене в голові трохи запаморочилося від шипучого вина, про яке я вам казав, тож я йому не зізнався.

— Не можу втриматися від подиву, — сказав Суддя, повісивши на барну стійку ціпок із головкою зі слонової кістки, — у зв'язку з тим, що наш друг Черокі володіє настільки… е-е-е… недостовірною інформацією щодо стану справ у місті.

— Теж мені, знайшли восьме диво світу, — сказав Болді. — Черокі поїхав із міста сім місяців тому. За цей час багато чого могло трапитися. Як, по-вашому, він мав знати, що у місті немає жодної дитини і, враховуючи нинішній стан справ, жодної не планується і найближчим часом.

— Якщо про це зайшла мова, — втрутився Ед Каліфорнія, — не дивно, що їх тут досі немає. Місто ще недостатньо обжите, щоб заводити дітей, здається мені.

— Найголовніше в цьому різдвяному безглузді з ялинкою, — сказав Болді, — що Черокі збирається перебратися на Санта-Клауса. Він запасся білою перукою і бородою, як на малюнках у книжках Вільяма Каллена Лонгфелло[76], червоною шубою хутром назовні, рукавицями по вісім унцій золота кожна і справжнім стоячим нічним ковпаком із помпончиком. Ну хіба не шкода, що такою збруєю не помилується бодай одне дитинча?

— А коли Черокі збирається прибути до нас на санчатах? — поцікавився Тринідад.

— Уранці проти Різдва, — відповів Болді. — Від нас потрібна окрема кімната з уже встановленою ялинкою та кілька леді, які зможуть тримати язика за зубами достатньо довго, щоб не зіпсувати дітлахам сюрпризу.

Невеселе становище Єллоугаммера було змальовано доволі точно. Дитячі голоси ніколи не лунали у нашвидкуруч зведених будинках, тупотіння невтомних маленьких ніжок не освятило вибоїстої центральної (і єдиної) вулиці між двома рядами наметів і грубих незатишних осель. На це ще прийде час. Наразі Єллоугаммер був гірським табором, у якому з-поза кожного рогу не визирали цікаві жваві оченята, які широко розплющуються назустріч новому дню. Не було там жадібних маленьких рученят, які б радісно потягнулися до загадкового мішка з подарунками, не було хлоп'ят і дівчат, які б щасливим збудженим вереском привітали найбільше зимове свято і від щирого незіпсованого дитячого серця подякували б Черокі за доброту, як він на те, безсумнівно, заслуговував.

Жінок у Єллоугаммері було п'ять. Дружина оцінника, власниця готелю «Лакі Страйк», праля, яка щодня намивала зі свого корита унцію золотого піску. Крім трьох постійних мешканок міста варто згадати сестер Спенглер: міс Фанчон та Ерму із Панамериканської комедійної трупи, які давали вистави в імпровізованому Імператорському театрі. Але дітей у місті не було. Інколи міс Фанчон достовірно і досить мило зображала на сцені грайливе дитинство, але між її ролями і справжніми дітьми, які мали б стати законними одержувачами дарунків Черокі, пролягала безмежна прірва.

Різдво припадало на четвер. У вівторок уранці Тринідад замість того, щоб піти на роботу, вирушив у «Лакі Страйк» на пошуки Судді.

— Якщо ми підсунемо Черокі свиню замість його омріяної ялинки, — сказав Тринідад, — це буде грандіозним позориськом для Єллоугаммера. Можна сказати, якби не Черокі, нашого міста взагалі не було б. Я особисто збираюся зробити все, щоб такого не трапилося.

— Я радо підтримаю твою ініціативу, — погодився Суддя. — Я теж заборгував Черокі за