Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

усі глядачі, крім хіба Михайлика, бо ж він був змалку несміюн, всі глядачі знемагали від реготу.

— А чого ж ти заїкаєшся? — допитувався далі Климко.

— П-п-поспішаю. Ось чого!

— Куди ж ти поспішаєш?

— Не к-к-куди, а спитай: звідки?

— То звідки ж? Га?

І пан Стецько, скинувши оком туди-сюди, озирнувшись, злякано прошепотів:

— З війни.

— І що ж там?

— Шапку загубив, сам бачиш.

— Як загубив?

— Не питай.

— Чого ж не питати?

— С-с-с… с-с-с-с…

— Сила війська йде, як той мак цвіте?

— Я — не про це! В мене там с-с-с-с… с-с-с-с-с…

— Серце? Від гніву твоє серце запалало? Га?

— Ні. Там с-с-с… с-с-с-с…

— Страшно там?

— Хто тобі сказав? Хто тобі сказав? Це мені — страшно? Мені? Мені? Ось я їм, отим проклятущим однокрилівцям, ось я їм п-п-покажу… ось я їм…

— Знову мерщій туди?

— Куди це «туди»?

— Та на війну ж.

— Чого?

— Та воювати ж.

— А я їм звідси, я їм звідси…

— На печі то й баба хоробра. Га?

— Але ж там так дуже с-с-с… с-с-с-с…

— Стріляють?

— Авжеж.

— Як же тебе не вбило?

— А що я кому завинив?

— Страхополохів завше вбивають насамперед. А ти певен, що тебе не вбило?

— Аж ось помацай. Теплий.

— І не поранило?

— Мене й куля не наздожене.

— Чому ж то?

— Я швидший за кулю.

— Від смерті не втечеш.

— А я й не важуся, — скромно відповів Стецько. І додав пошепки, кивнувши на свій прездоровий лантух: — Ось вона, тут, зі мною.

— Хто?

— М-м-моя с-с-смерть. Тс-с-с-с!

— Де ж вона?

— Аж ось, — і він підійшов до свого величезного мішка.

— Не бачу.

— В лантусі.

— Ось я полапаю.

— Хто ж таки лапає смерть. Це вона тебе колись полапає. А тобі… крий боже!

— Чого ж то?

— Панна Смерть — не дівка ж. Хоч і панна…

— І давно вона вже не дівка?

— Я з нею не спав.

— А вона — з тобою?

— Хотіла, бач. То я ж її — ось так… ось так… і сюди! — І Стецько гордовито кивнув на лантух.

— Як же ти її спіймав?

— К-к-купив готовеньку в знайомого чорта.

— А як же її нагибав чорт?

— Бо панна Смерть — є панна.

— Став залицятися?

— Котові почав хвоста зав’язувати.

— Навіщо ж?

— Та вони ж, нівроку їм, уже пристаркуваті, панна Смерть. А панночки підтоптані, вони що люблять?

— Парубків? Вечорниці? Побільше подушок?

— Люблять вони котиків та кішок!.. Отож, бач, пан чорт котові хвоста вузликом зав’язує, скажений кіт нявчить, а панна Смерть плачуть та побиваються. От він їй того кота вручив нарешті, а поки панна С-с-смерть того котика бідолашного жалувала, чорти зайшли до неї ззаду та й с-с-схопили її просто за…

— Панну? — жахнувся Климко. — Панну? За що сходили?

— Яка панна, така й шана! Чого ж їм шанувати мою смерть?

А Климко, вражений якоюсь несподіваною думкою, сказав:

— Стривай лишень! А ти певен, що це саме твоя смерть? А коли не твоя, а, скажімо… моя?

— Як же теє взнати?

— Е-е, як! Усього й діла — мало-трохи-небагато: випустімо її з мішка.

— Та й що?

— На кого вона кинеться з косою, того й буде: або твоя, або моя.

— Я ж, бач, свого нічого ніколи нікому не відступав, — на те я й справжній пан!

— До чого ж скупердяй проклятущий, — звернувся Климко до Михайлика, що стояв при самім кону, — навіть смертю не поділиться! Добрий який!

— Добрий — дурному брат! — слушно мовив Стецько. — Та й не можуть пан і мужик ділитись, Бог того не велів. Мені — моє! А тобі, хаме…

— І нехай: кожне свою гепу чуха! Тільки дай-но я на неї подивлюсь.

— На що? На гепу?

— Я її й так бачу, твою гепу.

— Де? — І пан Стецько поправив на собі рясненькі шаровари.

— На в’язах на твоїх! — І Климко-Прудивус так повів своїм неймовірним вусом, і так тая пика Стецькова чималенька була схожа на бліду жіночу гепу, що ввесь майдан аж зайшовся від реготні, а Данило Пришийкобиліхвіст, — не пан Стецько, а спудей Данило-таки, лицедій і мартопляс, — розлютився не на жарт.

І раптом присікався до якогось парубка, що стояв поряд з Михайликом, на сусідньому возі:

— Смішки з чужої лемішки: своєї наколоти та й реготи!

4

А Прудивус, розходившись, прожогом тяг виставу далі.

— Я таки панну полапаю, — наполягав він.

— Не руш!

— Визвірився, як Господь Бог на святого Петра. Чого це ти?

— Смерть не твоя ж!

— Коли б вона була моя, я до неї й не квапився б. А на твою згубу глянути кортить.

— Нехай-но я колись погляну на твою.

— Бозна-де мою шукати треба. А твоя ж тут!

— Я пожартував! — І пан Стецько, дурний-дурний, а вирішив голодранця облигати. — В мішку ж, бач, не моя смерть, а т-т-твоя.

— Мілко плаваєш, задок видно.

— Побий мене Бог і святий Дмитерко Ефеський, коли брешу!

— А коли моя, — посміхнувся Климко, — то я й не питатиму. А ке її сюди! — І Клим нараз ухопився до Стецькового лантуха і аж перехрестився з подиву: — Чого ж вона така тверда? Чи пересохла з голоду? — І Климко, обома руками вчепившися в лантух, потяг, і той лишився в руках, порожній, а на кону любісінько стояла здоровенна знайома нам череп’яна макітра — дном догори, ота сама, що її так довго торгував Пришийкобиліхвіст у гончарівни Лукії.

— Не підходь! — не своїм гласом заволав Стецько.

— То це вона тут? — пошепки спитав Климко. — Під макітрою?

— Т-т-тут, — ледве спромігся на слово Стецько.

— Чим же ми її тепер — з макітри? Хіба ломакою? — І Климко був замірився на череп’яну озію, і зайшла та хвилина вистави, яку Пришийкобиліхвіст хотів би зіпсувати і тому так старанно шукав на базарі найбільшої та найміцнішої макітри: аж надто йому кортіло, щоб від ломаки не розлетілась макітра, й він готовий був навіть скапустити виставу, аби б тільки дошкулити товаришеві.

Отож Прудивус був замірився ломакою на ту макітру, але не вдарив, бо, видно, не настала-таки пора випускати на волю спійману чортами смерть, і Климко, витіваючи щось таке, чого і в борщ не кришать, намислив, видно, ще якусь несосвітенну капость.

— Стривай-но, пане Степане, — мовив Клим заклопотано. — А скільки ж під макітрою смертей?

— Одна, звичайно.

— А вас? Стецьків? Вас двоє? Двоє! — і він кивнув на пана Купу.

— Як то — двоє?

— Двоє-таки.

— Я ж бо тутечки, перед тобою — один. Хлопів та хамів на базарі — густо. А вельможний пан — один!

— А я?! — не витримавши, вихопився пан Купа-Стародупський. — Я — хіба не пан? — обурено