Юліан Семенов - ТАРС уповноважений заявити…

У мене є приятель, Курт Гешке, тямущий хлопець, був співробітником «Шпігеля», друг Вальрафа, його ця тема цікавить. Колись я віддав йому свої матеріали на людей Ліма в Західному Берліні, а тепер він напевне допоможе мені з Зеппом Шанцем. Поки що, як пише Курт, ясно лише одне: головорізи Зеппа летять у Луїсбург не на «Люфтганзі», а їх таємно перевозять американські транспортні літаки, а це — за якимось там положеннями Пентагону — заборонено: бояться демаскування і таке інше. Курт чатує, він це вміє робити, щоб потім бабахнути на повний голос — отоді й потягнеться ланцюжок: хто дозволив їх перевозити? А коли Пентагон хитрує, і все це робиться за їхньою вказівкою, щоб маскуватися? Курт вважає, що скандал буде страшенний, він там, до речі, ходить круг резидента ЦРУ, щось проти нього копає, ніби той на чомусь горів, але про це розповідає мало. Взагалі славний хлопець: я послав йому телекс, то він відповів мені через п'ять годин, але телеграмою — видно, не хотів, щоб прочитали ті, кому він не вірить. А не вірити йому доводиться багатьом.

Отакі справи, старий. Як там у вас у Москві? Що хорошого? У мене тут жарко — і в прямому і в переносному розумінні. Доводиться потроху боротися: посол, слава богу, мудрий чоловік, він розуміє, що почуття літератора зовсім інші, ніж почуття людей будь-яких інших професій (це не культ елітарності, просто — констатація факту). Тому він підтримує мої кореспонденції, а дехто — заперечує, вважає, що я згущаю барви… А я їх не згущаю, журналісти — народ корпоративний, ми — й ті і наші — одностайні в одному: от-от почнеться побоїще, Огано доводить істерію до певного абсолюта, коли далі вже робити нічого, окрім як стріляти. Вночі на вулицях тріщать автомати, військові патрулі їздять на машинах, інакше місто охопив би терор. Грісо відмовився запровадити комендантську годину, і мене це, відверто кажучи, насторожило: я був у Чілі напередодні путчу. Правда, я не можу сказати, що революція тут не озброюється — вони озброюються, вони вчаться боротися за революцію: здійснити її так само нелегко, як і захистити; Ленін, здається, твердив, що захистити — трудніше.

Учора один товариш закинув мені: «Чи не забагато діалогів у ваших репортажах; книга — це одне, а журналістика — зовсім інше». Я пояснив йому, чому люблю діалог: саме діалог дозволяє відходити й наближатися до тієї чи іншої теми, звужувати рамки питань або ж розширювати їх; залишати проблему і повертатися до неї, а головне — змушувати читача йти за тобою; менторство вже набридло. Діалог дозволяє підняти співрозмовника, йому можна віддати свої думки або ж узяти на озброєння його слова, виділити їх, налягти на них, це ж гра розуму, хіба не так?

А мені заперечили: «Це не в традиціях російської журналістики».

А я на це відповів: «Найкращий, найталановитіший поет нашої епохи тому й загинув, що був поза традиціями віршування. Але я стрілятися не збираюсь, хоч і не смію порівнювати себе з Маяковським».

А тепер повернемося до наших баранів. Взагалі я, мабуть, являю собою приклад літератора, який, захищаючи свою думку, наводить такі докази, котрі, на перший погляд, самій думці суперечать. А що? Найкращий доказ примату добра на землі — хороше й яскраве змалювання сил зла. Декого це бентежить, хочуть однієї барви, але так не виходить, не повірять, люди тепер розумними стали, якщо де й відбулася культурна революція — то це в нас, при всіх наших вадах. Для чого цей пасаж? А от для чого: мене треба дочитати до кінця, щоб мати цільне враження; я пишу не словами, а блоками, інакше кажучи, думками, — скинь капелюха, начальнику, я скромний!

Ерго: Курт запропонував об'єднати матеріали про дядю Шанца, нациста, якого ми шукаємо, і про племінничка, який йому потрібен. І бабахнути один-єдиний матеріал. Більше того, Курт говорить натяками, що свояцтво цих двох сучих синів веде ще й до якогось третього за… ця. А хто він — не відкриває, отже, я гадаю, розкопує щось дуже цікаве.

Завтра мене обіцяють підкинути на кордон, у той район, де стоять банди Огано. Знаєш, що зробив цей чоловік? Він замовив мішені для стрільби — портрет Грісо. І перший прошив його чергою. Цікаво, що цю мішень друкували в Штатах, клеймо виявили, але малював Джорджа Грісо китаєць — вони не можуть малювати африканця чи європейця, не надавши їхнім обличчям свого національного колориту. Сподіваюсь, що ти не звинуватиш мене в націоналізмі?

Тут у прес-барі я зчепився з якимось британцем.

«Ми говорили вам про жовту загрозу ще в сорок п'ятому, а ви посилали Пекіну машини, коли ваші люди жили в землянках». Я страшенно розлютився. «Я ці вагони вантажив, — сказав я йому. — Своїми руками. І йшли ці вагони через Білорусію, яка й справді жила в землянках. Але ми робили правильно, бо я не знаю, що таке «жовті», я знаю китайців і люблю їх, жив у них, їв з ними з однієї миски. Китайці, як велика нація, залишаться й пам'ятатимуть — мусять пам'ятати, — хто допомагав їм, у яку годину, відриваючи від себе, від своїх людей те, що їм було так потрібно, ні, не зможуть не пригадати — будь ласка, я готовий і на таке формулювання: «Поганий той політик, який живе сьогоднішнім днем». Треба думати наперед, політик — це будівник», і коли б, до речі, на заході в політиці був хоч один будівник, а не самі тільки юристи, вони дуже легко зрозуміли б наші наміри, адже неважко вичислити, що ми будуємо і що хочемо побудувати. А втім, можливо, й розуміють, бо намагаються розорити озброєннями. А взагалі, «панмонголизм, хоть слово дико, но слух ласкает мне оно». Ніхто так не зрозумів нас, як найвищий інтелігент Блок: «Да скифы мы, да, азиаты мы, с раскосыми и жадными глазами». «Скифы» — куди більший гімн росіянинові, ніж хвацькість і привілля наших лапотників. Чому, до речі, лапотників? Я на місці промкооперації золото качав би з лапотного промислу — немає зручнішого й гігієнічнішого взуття, а буржуй нас обійшов — що є духу личаками торгує, правда, трохи модернізованими. Серйозно, це не з серії «Росія — батьківщина слонів», це — до діла.

Салуд, камарада! Венсеремос!

Обніми Ірину, вона в тебе — справжній товариш. Заздрю чоловікам, у яких є друзі-жінки. Їх — мало. Тому їх треба берегти, але не потурати. «Домострой» — непогана книга, правда ж?

Привіт, старий.