Дені Дідро - Жак-фаталіст

ми божевільні. А чи мудрі ж ті, хто сподівається чесного поводження від людей, що народилися порочними, від підлих і ницих характерів? Кожному на землі — справедлива відплата. Генеральних прокурорів два є — один той, що за вашими дверима карає провини проти суспільства, а другий — природа. Цьому прокуророві відомі всі пороки, що уникають законів. Ви займаєтеся розпустою із жінками — на водянку заслабнете, пиячите — сухітний будете, пускаєте до себе шалапутів, водитеся з ними — будете зраджені, осміяні, зневажені, найпростіше — це скоритись справедливості цих вироків і сказати собі самому: так і треба, схаменутись і виправитись або лишитись таким, як є, але на вищезазначених умовах.

Я. Ваша рація.

Він. А втім, я особисто цих пліток не вигадую, продаю за те, що купив. Подейкують, що кілька днів тому годині о п'ятій уранці зчинився страшенний галас. Усі дзвінки заторохкотіли, залунали уривчасті й глухі крики, мов там душили когось: «рятуйте… рятуйте… задихаюсь… помираю…» Крики йшли з хазяїнового помешкання. Прибігли туди, взялися рятувати його. Наша товстуля, утративши голову, себе не тямлячи й світу не бачачи, зводилась на руках як тільки могла вище й гепала на грішне тіло п'яти— чи шестипудовою вагою з усією швидкістю, якої надає шаленство насолоди. Насилу витягли його з-під неї. Якого біса заманулось молоточкові забратися під важке ковадло?

Я. Ви соромітник. Поговорімо про інше. Відколи ми розмовляємо, в мене крутиться на язиці одне запитання.

Він. Чого ж ви так довго держали його?

Я. Боявся, що воно нескромне.

Він. Після всього, що я розказав вам, не знаю вже, який там може бути в мене від вас секрет.

Я. Ви розумієте, якої я думки про ваш характер?

Він. Звичайно. Для вас я мерзотник і поганець, та й собі самому теж таким здаюся іноді, але рідко. Зі своїх пороків я радію частіше, ніж ганю себе за них. Ви постійніший у своїй зневазі!

Я. То правда. Але навіщо ви викрили мені всю свою мерзенність?

Він. Передусім тому, що ви й так добру її частину знаєте, а признаючись до решти, я, по-моєму, виграю, а не програю.

Я. Як це, прошу вас?

Він. Коли в деяких галузях важить бути величним, то в злі найбільше. На дрібного злодія плюють, але великому злочинцеві не можуть відмовити певної пошани: вас дивує його сміливість, вас страшить його жорстокість. У всьому цінують цільність характеру.

Я. Але цієї шановної цільності характеру ви ще не маєте. Я бачу, що ви вагаєтесь часом у своїх принципах — не знати, чи ви зроду лихий чи з науки, і чи до кінця довели ви вашу науку.

Він. Згоден, але я зробив, що тільки міг. Хіба не стало мені скромності визнати довершеніші за мене істоти? Хіба не говорив я вам про Буре з найглибшою пошаною? Буре, про мене, найперша людина у світі.

Я. А зразу після Буре — ви?

Він. Ні.

Я. Виходить — Паліссо?

Він. Паліссо, тільки не сам.

Я. А хто ж може поділити з ним другий ступінь?

Він. Авіньйонський відступник.[158]

Я. Ніколи не чув про авіньйонського відступника, але то, певно, людина дивна.

Він. Так воно і є.

Я. Історія великих людей мене завжди цікавила.

Він. Охоче вірю.

Мій перекинчик жив у одного з добрих і чесних нащадків Авраамових, яких прабатькові вірних пообіцяно стільки, як зір на небі.

Я. У єврея?

Він. У єврея. Він здобув спочатку співчуття, потім прихильність, нарешті й цілковиту довіру, бо так воно завжди буває: на свою доброчинність ми так сподіваємося, що рідко коли таїмось із своїм секретом від того, кого вщедряємо своєю добротою. Як же не буде невдячних, коли ми самі спокушаємо людей бути невдячними безкарно? Цього правильного міркування наш єврей не збагнув. Отож і признався зрадникові, що совість не дозволяє йому їсти свинини. Зараз побачите, яку користь зумів добути мудрий розум із цього зізнання. Минуло кілька місяців, протягом яких наш перекинчик подвоїв свою уважність, аж поки побачив, що своїм дбанням зворушив, заполонив і переконав єврея, що в нього серед усіх колін ізраїлевих кращого приятеля немає… Полюбуйтеся з його обачності! Він не поспішає, дає достигнути груші перед тим, як потрусити гілку. Зайва запальність могла зруйнувати ввесь намір. Бо велич характеру випливає звичайно з природної рівноваги багатьох протилежних якостей.

Я. Ет, облиште міркування, розповідайте далі вашу історію.

Він. Не можна. Бувають дні, коли я мушу поміркувати. Це — хвороба, якій треба дати волю перейтися. На чому я спинився?

Я. На міцній приязні між євреєм та зрадником, що перекинувся в чужу віру.

Він. І от груша достигла… Але ви не слухаєте, про що замислилися?

Я. Про те, що у вас тон нерівний — то високий, то низький.

Він. А хіба в порочної людини може бути один тон?.. Приходить він одного вечора до свого приятеля — переляканий, голосу не відведе, з обличчя блідий як смерть, труситься всім тілом.

— Що це з вами?

— Ми пропали.

— Як це пропали?

— Пропали, кажу вам, навіки.

— Поясніть.

— Хвилиночку, дайте отямитися від жаху.

— Отямтеся, — каже йому єврей замість сказати: «Ти шахрай неприторенний, не знаю, що ти хочеш мені сказати, але ти неприторенний шахрай, ти прикидаєшся зляканим».

Я. А чому він мусив так сказати?

Він. Бо той брехав і перебрав міри, це ясно для мене, і не перепиняйте мене більше. «Ми пропали… пропали… навіки!» Хіба не почуваєте фальшу цих повторних «пропали»… «Один зрадник виказав нас святій інквізиції, вас як єврея, мене як перекинчика, підлого перекинчика…» Чи чуєте — зрадник не соромиться вживати найогидніших висловів. Щоб назвати себе своїм ім'ям, треба більше сміливості, ніж воно здається. Ви не знаєте, як важко дійти до такого.

Я. Ні, певна річ. Але підлий перекинчик?..

Він. Він удавав, але удавав спритно. Єврей у відчаї, рве на собі бороду, качається по землі, бачить сбірів[159] на порозі, бачить себе закутаним у санбеніто[160], бачить своє автодафе вже приготованим. «Друже, ніжний друже, єдиний друже, що ж робити?»

— Що робити? Бувати на людях, удавати цілковиту безпеку, поводитися так, як звичайно. Судочинство в цьому трибуналі таємне, але повільне. Треба скористатися з його проволок, щоб усе спродати. Я зараз найму сам або через третю особу — так, через третю особу, це буде краще, — корабель, ми складемо на нього ваш достаток, бо якраз на ваш достаток вони, головне, важать, — і поїдемо вдвох шукати під іншим небом волі служити